92

 Яскраво-червоні рубіни в золотій оправі були розташовані вигадливим візерунком. Такі камені - велика рідкість і величезна цінність. Щоправда, мені здалося дивним їхнє поєднання з одягом - ні стиль, ні колір не пасували до цих чудових каменів. Явно дамочка хотіла похизуватися перед кавалером, от і начепила на себе все, що яскравіше та дорожче. Таку красу слід носити лише з розкішним вечірнім вбранням.

Але все це неважливо. Головне - мої камінці.

Їхній блиск уже кликав мене, манив і притягував. Від тієї самої секунди, як я їх розгледіла, мій внутрішній стан почав поліпшуватися, а злість наче рукою зняло. Тепер я навіть була рада, що «познайомилася» з цією панянкою.

Різко відвела погляд - герцог не повинен помітити мого інтересу.

Подумки я вже зняла коштовну прикрасу, навіть відчула під пальчиками застібку, легке, непомітне для слуху клацання і… Навіть пальчики засвербіли від передчуття.

«Не можна! — урвала потік своїх мрій. — Не зараз! За «жебрачку» вона відповість. Причому власними коштовностями. Залишилося дізнатися, що це за красуня і де вона живе».

Роздуми перервав окрик герцога, повернувши мене до дійсності:

— Патріку!

«Треба ж, навіть ім’я кондитера знає, мабуть, частенько за солодощами подружок водить. Ууууу, змій!»

— Так, ваша світлосте, — тієї ж миті з’явився той, наче весь цей час тільки й чекав, коли його покличуть.

— Видай цій юній леді її замовлення, — наказовим тоном заявив Саблер.

— Е… — зам’явся той і, глянувши на мене, що стояла майже біля виходу, почервонів. — Зараз же.

Кондитер улесливо схилився перед герцогом, спідлоба зиркнув на мене й побіг.

Я вирішила не засуджувати його за таку вибірковість щодо клієнтів — не щодня ж його світлість особисто відвідує кондитерські.

Запала ніякова мовчанка, під час якої герцог продовжував пильно мене розглядати, а я намагалася дивитися куди завгодно, тільки не на нього.

Ситуацію врятував Патрік, який повернувся з моїм замовленням.

Я дістала монети, щоб розплатитися з ним, але Саблер мене випередив. Я стиснула кулаки, щоб ненароком не вчепитися йому у волосся.

— Мені не потрібні ваші подачки, — прошипіла йому в обличчя, гордо задерши підборіддя.

— Нехай це буде маленький подарунок, — наче не помічаючи мого обурення, з незмінною кривою посмішкою проспівав герцог.

— І подарунки мені ваші… — почала була я, не збираючись здаватися.

Однак він знову мене перебив:

— Вишні! — нахабно запустив руку в мій пакет із вишнями, витягнув ягідку й відправив собі до рота.

Його нахабству сьогодні, здається, немає меж. Я навіть не знайшлася, що на це відповісти.

— Мммм, — продовжив він, заплющивши очі. — На вигляд непоказна, а всередині — такий смак і аромат!

При цих словах він так на мене подивився, що в мене склалося враження, ніби зараз він говорив зовсім не про ягоди. А від його томного голосу з хрипотою по тілу побігли мурашки, і мені стало зовсім не до суперечок. Мовчки витріщалася, як дурепа, на його губи й не могла відвести погляду, згадуючи, як зовсім недавно вони мене цілували.

— Я піду, — ледве видушила я із себе, силоміць змусивши себе опустити очі в підлогу, і протиснулася повз його світлість, відгороджуючись від нього кошиком.

Він, не зрушивши з місця, простежив за моїм пересуванням і попрямував до столика, де сиділа його дама.

— Давею, навіщо ти водишся з усякими обірванцями? — кисло протягнула леді — «весняна квіточка».

Я вже взялася за дверну ручку, але виникло величезне бажання повернутися й одягнути їй кошика на голову, так би мовити, для краси. До речі, рубіни в золотій оправі краще виглядатимуть на чорному.

І якщо слова дамочки мене розлютили, то відповідь герцога просто добила.

— Ці обірванці, — тихо промовив він, але я все одно почула, — є безцінним джерелом інформації…

Він ще щось говорив, але я вже вискочила за двері, грюкнувши ними з усієї сили.

«Джерело інформації! — кипіла я від люті. — Ну, стривай! Я покажу тобі джерело інформації! Доля коштовностей твоєї подружки вже вирішена, але й ти в мене ще потанцюєш».