87

Викупавши малечу, загорнула її в рушник і віднесла до своєї кімнати. Там витерла насухо й укутала ковдрою. Чистенькою вона виявилася такою гарненькою! Кругленьке личко, з милими ямочками на щічках. Світлі кучерики та яскраво-блакитні оченята робили її справжнісіньким янголятком.

- Яка ж ти гарненька, - сказала дівчинці. - Бідолашко, скільки ж ти не їла нормальної їжі.

Вона продовжувала мусолити тепер уже хліб у роті. Кетті принесла молока і навіть зварила каші. Спробували нагодувати малечу кашею, але вона з дивовижною спритністю виштовхувала її язичком із ротика, при цьому так кумедно морщила носика, що я не втрималася й розсміялася.

Молоко пішло трохи краще, але навіть нагодована хліба вона з рук не випускала, так і заснула зі стиснутим кулачком у роті й сидячи. Мабуть, за ці тижні вона так звикла спати сидячи, що варто було мені лише покласти її, як дівчинка одразу розплющувала оченята. Але сон таки зморив упертюху.

Уклавши її на своєму ліжку, спустилася вниз. Після всіх цих процедур і сама була виснажена й уже ні на що не здатна. Швидко перекусивши, повернулася до своєї підопічної й лягла поруч.

Кетті прийшла й присіла на краєчок ліжка, погладила малечу по голівці.

- Марі, ти розумієш, що це не іграшка, це величезна відповідальність, - ласкаво почала вона.

- Знаю, Кет, але ти ж мені допоможеш? - запитала економку з надією й благанням у голосі.

Не віддам дівчинку до сиротинця. Знаю, як там діти живуть. Вони, звичайно ж, у теплі й не голодні, і дах над головою мають, але працюють від ранку до вечора нарівні з дорослими. Святі діви монастиря, при якому притулок, вважають, що лише праця зробить із них гідних громадян. Можливо, я й не сперечаюся. Але черниці позбавляють їх дитинства - тієї безтурботної пори, коли можна носитися вулицями, ні про що не думаючи, і просто радіти сонечку. Я хочу, щоб у цієї малечі було дитинство, найсправжнісіньке, як у мене…

- Я, звичайно, допоможу, - відповіла економка, трохи помовчавши. - Але ти ж зовсім юна, тобі заміж треба вийти. А хто тебе з дитинкою візьме? Людям злі язики не зав'яжеш, пліткуватимуть.

- Та нехай собі пліткують. А заміж…

Я не стала продовжувати, щоб не засмучувати Кетті, але для себе твердо вирішила - більше ніяких заміжжів. Мені одній набагато краще. А тепер, коли в мене є донька… Словом, більше нам ніхто не потрібен!

Ранок видався напрочуд сонячним. Я прокинулася від відчуття чийогось погляду й розплющила очі. Малеча сиділа поруч і уважно мене розглядала.

Побачивши, що я прокинулася, усміхнулася, показавши милі ямочки на щічках, і раптом заплескала в долоньки. Це було так кумедно, що я мимоволі розсміялася.

- Привіт! Ти така сонячна! - із захватом сказала малечі. - Точно! Назву тебе Соулі - сонечко!

Потягнулася до неї, обійняла й намацала під дівчинкою мокру ділянку простирадла.

- Ох, ти ж сонечко, а не хмаринка, - лагідно дорікнула їй. - Сонечка калюж не роблять.

Але малеча лише усміхалася мені у відповідь. Зрозуміло, доведеться привчати її до горщика. Навіть не уявляю, як це робиться. Але на такий випадок у мене є Кет.

Треба буде придбати ще дитяче ліжечко. Мені, звичайно, подобається спати з малечею, але прокидатися мокрою в моєму віці вже непристойно.

Зібралася було йти вмиватися, але Соулі ані на секунду мене не відпускала, чіпляючись своїми маленькими рученятами за все, що траплялося під руку.

- Не бійся, - спробувала вмовити її. - Я ніколи тебе не залишу.

Але слова для малечі не мали жодного значення, вона продовжувала тримати своїми міцними кулачками моє волосся і навіть не думала його відпускати.