86

- Шкет! - полегшено видихнула я, а від радості заверещала б, якби не його рука, що не давала мені й рота розтулити.

- Тільки не кричи, - прошепотів він і поволі відпустив мене, а потім повів кудись. Мої очі ще не звикли до темряви, і я зовсім не орієнтувалася, але цілковито довіряла людині, яка тримала мене за руку.

Із похмурого, як виявилося, коридору ми вийшли до невеликого приміщення - чи то комори, чи то комірчини. При тьмяному світлі, що проникало сюди крізь єдине маленьке віконце, мало що можна було розгледіти, та й не до розглядань було зараз.

- Шкет, тобі треба терміново сховатися, і скажи, хто дав тобі інформацію про музей? - заторохтіла я, одразу переходячи до справи.

- Шшшшш, - перебив він мене. - Я й сам зрозумів, що це пастка, тієї самої миті, коли ти кинулася навтьоки. І, до речі, шансів утекти в тебе майже не було…

- Як це не було? - обурено перебила я.

Хлопчина знову шикнув, приклавши палець до губ, і пошепки продовжив:

- Знаю, я був поруч.

- Як?

- Ми з хлопцями мчали за тобою і всіляко заважали шпикам. Голик навіть на голову натягнув якусь червону ганчірку й відволікав їх на себе.

- А ганчірка навіщо? - здивувалася я.

- Як навіщо? А де я тобі за кілька секунд руду перуку знайду?

Я раптом уявила незграбного підлітка Голика з червоною ганчіркою на голові й мимоволі розсміялася, вчасно прикривши рота рукою.

Шкет підхопив мій сміх, і ми несподівано довго реготали до кольок у животі та сліз, що виступили на очах. Не інакше, як це наслідки стресу.

- І все ж таки, хто приніс тобі інформацію? - запитала я, досхочу насміявшись.

Хлопчина вмить посерйознішав, усмішку здув з його обличчя невидимий порив вітру.

- Косий, - ледь видушив він із себе й понуро опустив голову.

Він мав такий винуватий вигляд, що я мимоволі провела рукою по його милих кучерях і зазирнула в очі.

- Можливо, його Змій притиснув, пригрозив, ти ж знаєш, який він… - невпевнено почала я, намагаючись знайти виправдання підлому вчинку нашого товариша.

- Ні, Лиско, хотів би я в це повірити, але цей хлопець не з боязких, і тому тут є лише одне пояснення - Косий нас продав. Як же хочеться дістати його й розмазати по стіні, - Шкет у запалі вдарив кулаком об одвірок.

- Заспокойся, - я погладила хлопчину по спині. - Не гарячкуй, спочатку треба розібратися.

Він сумно всміхнувся:

- Ти не хвилюйся, я розберуся.

Янг сказав це таким тоном, що в мене мурашки побігли по шкірі. У цю мить він здавався таким дорослим, набагато старшим за мене. Я раптом відчула, що зовсім не знаю життя. І ще зрозуміла, що жодні виправдання не допоможуть Косому: у босоногої команди одна правда - тільки чорне або біле, і немає відтінків, а тому, якщо ти винен, то немає тобі помилування.

«Здається, і мені пора братися за розум, а то так недалеко й до в’язниці… Все! Вирішила: цілий місяць жодних справ, жодних планів, займаюся лише цілительством».

Ще якийсь час ми побалакали, і я зібралася додому. Хлопчина визвався мене провести, але спочатку дістав десь зі своїх закутків величезну циганську хустку, і я, як могла, пов’язала нею голову, аби тільки приховати колір волосся.

Ми вже перетнули ринкову площу, ще кілька кроків - і сховаємося в провулку, а там до будинку рукою подати. Раптом мій погляд наштовхнувся на незвичну картину, і серце завмерло.