82

Отримавши потрібну інформацію, я вже зібралася йти, але Шкет мене зупинив.

- Тут один слух пішов... - загадково почав він і замовк.

Я обернулася.

- Загалом є одна справа... - і знову довга пауза.

«Ох і любить же цей шибеник напускати туману! Знає, чим мене зачепити».

Спостерігаючи за моєю реакцією, він продовжив свою гру:

- Правильніше було б тобі залягти на дно, але ж ти все одно не всидиш на місці.

Я зробила вигляд, що образилася. «Це ще чому? Я взагалі...» Та довго копилити губи не вдалося, бо вони зрадницьки розтягнулися в усмішці.

«А хлопчисько ж має рацію - мені неспокійно, коли все спокійно. Не сидиться на місці в такі моменти, так і тягне шукати пригод».

А пройдисвіт і далі загадково мовчав, лукаво позираючи на мене.

І я таки повелася на його таємничість, повернулася й сіла поруч.

- Гаразд, викладай уже, не томи.

- За кілька тижнів до міського музею привезуть реліквію - церемоніальний комір, що належав якомусь давньому магові, - нарешті серйозно заговорив Шкет. - Справа дріб'язкова, та й Змія, кажуть, у місті не буде.

- Мені це нецікаво, - заперечно похитала я головою, збираючись іти. - А Змій небезпечний навіть здалеку.

Він зупинив мене рухом руки.

- Та штукенція із чистого золота, - захоплено повідомив він і, навіть побачивши моє байдуже обличчя, продовжив із тим самим неприхованим захватом: - Там цілий кілограм золота!

- То й що? Шкете, цю махину потім збути буде нереально! Та й навіщо мені такий клопіт?

- Зачекай, загалом... на неї вже є покупець. Він готовий заплатити кругленьку суму.

- Яку? - запитала вже з більшим зацікавленням.

Хлопчисько назвав суму, і я аж присвиснула. Вона була чимала - на такі гроші можна цілий рік жити, ні в чому собі не відмовляючи.

- Я подумаю, - протягнула задумливо.

- Тільки довго не думай. Охочих заробити вистачає.

Зрештою, я погодилася. А чом би й ні? До того ж це буде відчутний удар по репутації герцога! Саме цей аргумент і став вирішальним у моєму виборі.

Наступні два тижні я поводилася напрочуд тихо: збирала біля річки трави, сушила їх, готувала зілля. До речі, весняні трави - найцінніші для цілительства, і тут головне - не згаяти часу. Весна - найважча й найвідповідальніша пора для цілителів і знахарів. Пам'ятаю, моя бабуся в цей час відкладала всі інші справи й займалася лише травами, часто залучаючи й мене. Я хоч і без особливого ентузіазму, але допомагала їй, а вона, не зважаючи на небажання своєї учениці, терпляче навчала всього, що знала й уміла сама, ніби щось передчувала й поспішала. «Ех, знала б я тоді, що все так складеться, що вона так рано піде, була б стараннішою й наполегливішою...»

Та попри всю мою захопленість, зауважу, цілком щиру, збиранням лікарських рослин, я не забувала й про свою другу, хоч правильніше, звісно, першу, професію. Заодно розвідала обстановку довкола музею. Виявилося, його охороняли лише двоє вартових, а людей Таємної канцелярії поблизу я не помітила. Навіть коли привезли дорогу реліквію, на мій подив, лише подвоїли кількість варти. Усе складалося якнайкраще. Але саме це мене й непокоїло - щось усередині гризло, не даючи спокою, а я вперто відганяла від себе лихе передчуття.

Той ранок був звичайнісіньким, таким самим, як і завжди, і ніщо не віщувало біди. Я вирушила на полювання - сьогодні музей збідніє на один доволі цінний експонат...