81

Аден, спостерігаючи за змінами в поведінці підлеглих, лише хмикнув.

- Лиса спрацювала, - відповів він із ледь помітною усмішкою на вустах і простягнув другові картку із зображенням тварини. - Оце знайшли в спорожнілому сейфі.

Герцог покрутив у руках уже знайомий відбиток.

- Розповідайте, - Саблер обернувся до графа, що лежав на невеликій канапі, і радше наказав, ніж попросив.

Той одразу схопився за серце й застогнав.

Побачивши, що від потерпілого зараз нічого не доб'єшся, розповідь продовжив Аден:

- Отже, залізла вона через невелике вікно в кінці коридору. Двері до кабінету й сейф відчинила майстерно. Жодних слідів. Лише коли йшла, мабуть, у темряві зачепила вазу. Від гуркоту прокинувся мілорд Вірен, він і виявив крадіжку. Утекла тим самим шляхом - через вікно.

Давей пройшовся кімнатою, присів біля уламків вази, уважно оглянув невеликий столик, на якому вона колись стояла. Заглянув до порожнього сейфа.

- Коли це сталося? - поставив запитання, що найбільше його цікавило.

Настрій герцога з кожною хвилиною дедалі більше псувався.

- Усього якихось пів години тому, - знову відповів Аден. - Дивись: від будинку графа до Таємної канцелярії - п'ять хвилин їзди. Поки будили слуг, запрягали коней і він одягався - ще десять. До тебе службовця відправили одразу ж. Поки він тебе знайшов, плюс дорога назад - ще хвилин двадцять. Спрацювали дуже швидко, але пройдисвітка встигла втекти. Ми прочісуємо найближчі квартали, але, думаю, це вже марна праця.

Давей замислився: саме тієї миті, коли сталася крадіжка, він воркував із рудоволосою красунею. При самій лише згадці про неї на його обличчя мимоволі повернулася мрійлива усмішка. Незнайомка вабила до себе, а поцілунок і зовсім затуманив розум. Він насилу відірвався від неї, а маленька чортівка знову не назвала свого імені.

«Ех, якби нас не перервали...»

Раніше в ньому жевріла невиразна надія, що дівчина і є тією нахабною Лисою, але останні події докорінно змінили розклад.

Він роздратовано довго дивився на залишений клаптик паперу, намагаючись зрозуміти, що ж його непокоїть. Щось у всій цій ситуації бентежило його, і саме це «щось» не давало побачити повної картини. Здавалося, ще мить - і він схопить думку за хвіст, але вона щоразу невловно вислизала.

«Чи вдався наш грандіозний задум?» - із цією єдиною думкою, що зараз не давала мені спокою, я мчала до Шкета.

Довго шукати його не довелося. Місто гуло через чергову витівку Лисички, а хлопчисько тинявся площею в пошуках свіжих пліток.

Привітавшись, ми сховалися для довірливої розмови в одному з темних провулків.

- Ну? - багатозначно запитав Шкет.

Це означало: «Як усе минуло?»

- Нормально, - махнула я рукою. - Щоправда, поки розшукувала герцога, добряче перенервувала. А в тебе?

- Усе просто, як і домовлялися: заліз, наробив галасу, втік.

- Молодець, чітко спрацював, і головне - вчасно! - похвалила я хлопця.

Той одразу насунув кашкета на очі й схрестив руки на грудях. Уся його постава промовляла, як сильно він собою пишається. Я мимоволі всміхнулася, дивлячись на нього.

- А ти як Змія затримала? - несподівано запитав він, і на це я не могла відповісти.

Мене знову накрила хвиля жару.

- Та так... - не хотілося брехати другові, але й сказати правду я не могла. - Поговорили про те, про се...

- Ясно...

- Що чути в місті? - швидко змінила я тему.

- Місто останнім часом трусить, і все завдяки тобі.