66

- Та не знаю я, як вона виглядала. Кажу ж, тільки ручку висунула з карети.

- І?

- Ну, я й погодився. Кому ж гроші не потрібні? А вона аж десять срібних запропонувала!

- А далі?

- Далі ви знаєте, - я винувато глянула на рудого. - Зайшов, швиденько поміняв листи.

- Коли ти тільки встиг? Я ж нікуди звідси не виходив! - обурився рудик, який уважно слухав мою брехню.

- Поки ви визирнули в коридор і розпорядження віддавали. Мені, дядечку, багато часу не треба.

- От воно як? Так і роби людям добро, - ображено протягнув той.

Я нічого не відповіла, лише опустила очі, удаючи щось схоже на каяття.

- Так, Адене, добро карається, - філософськи мовив герцог.

І я змушена була з ним погодитися. На жаль, так уже повелося: що більше робиш людям добра, то більше зла вони можуть завдати тобі. І все ж добро, між іншим, творити набагато приємніше.

- Дякую за пиріжки. Я справді тоді був голодний, - ще раз подякувала добрякові-рудику й поспішно відвела погляд убік.

Соромно було дивитися йому в очі - усе-таки підвела непогану, як виявилося, людину. От герцога я б підставила із куди більшим задоволенням, а з цим якось недобре вийшло.

- Будь ласка, - іронічно хмикнув у відповідь Аден.

Отже, здається, моя казочка вийшла досить правдоподібною. Тепер спробуємо натиснути на жалість.

- Дядечки, відпустіть, я ж нічого поганого не хотів. З голоду все це...

Як же я зараз раділа своїй крихкій статурі.

- З голоду?! - миттю вхопився за цю можливість герцог. - Тоді слухай мене уважно: виведеш нас на Лису - отримаєш більше, значно більше.

Я так і завмерла, роззявивши рота від подиву.

- Та звідки ж я її візьму... - почала жалібно.

- Ти ж ручку бачив.

- Так усі жіночі ручки однакові. Як я їх розрізню?

- Може, каблучка якась була? Або родимка?

- Не було нічого такого. Рука як рука.

- Ну, не скажи, жіночі ручки - це... - мрійливо почав рудий, але під грізним поглядом герцога змовк.

- А карету ти добре запам'ятав? - тим часом вів далі змій-спокусник.

- Ну... запам'ятав наче... Гарна така, з візерунками й позолотою.

«Ех, брехати, то брехати!» А карет таких - тисячі. Хай шукає. Заодно й господиню шукатиме серед багатіїв. Біднота каретами не роз'їжджає.

- Якщо побачиш її знову, упізнати зможеш?

- Ну... - тягну звук, а разом із ним і час.

- Отже, зможеш. Знайдеш її, простежиш і даси нам знати.

Це було не прохання - це був наказ, а я з дитинства не люблю, коли мною командують. От попроси мене чемно - і я все зроблю. А накажи - і з місця не зрушу!

- Е-е-е… - поворушила бровами, зображаючи напружений розумовий процес.

І тут герцог несподівано зробив хід: витяг із кишені важкий гаманець і підкинув його в повітря. Я, затамувавши подих, стежила за його польотом.

Це був переломний момент. «Здається, до в'язниці мене ніхто саджати не збирається», - відлягло від серця.

- Навіть не знаю… - зробила вигляд, ніби рештки совісті в мені борються з жадібністю і програють. - Воно, звісно, можна…

Несподівано цілий срібняк матеріалізувався в руці його світлості й спритно перекочував до моєї кишені.

На цьому наша мила розмова закінчилася, і Змій мене відпустив. Я вискочила з кабінету, мов заєць із нори, в якій щойно сидів разом із підступним хижаком. Услід пролунав дружний сміх. Нехай собі веселяться, мені зараз не до гордості - найбільше на світі я боюся потрапити до катівень Таємної канцелярії.