65

- Нічо. Взагалі нічо не робив, - і з показною бравадою, щойно мене випустили з хватки, розвалилася на стільці, закинувши ногу на ногу. - Іду собі тихенько, нікого не чіпаю, а тут дядечко - хап мене за шкірки й сюди, до контори.

- Бачиш, Адене, - глузливо звернувся герцог до свого рудого друга. - Він нічого не робив, а ми його сюди...

- Отакої, некрасиво виходить, - підхопив розмову рудик, звертаючись до мене. - Я тебе тут пиріжками годував, за хорошу людину прийняв, а ти листа поцупив. А тепер заливаєш, що нічого не робив.

- Які пиріжки? Які листи? Я й букв не знаю, і читати не вмію... Плутаєте ви мене з кимось, дядечки...

Та договорити я не встигла. Герцог несподівано підійшов до мене впритул і навис грізною скелею. Серце пропустило удар, а потім закалатало в шалено швидкому ритмі. Мене кинуло в холодний піт, а по тілу промчав цілий табун мурашок. Моя поза раптом стала страшенно незручною, захотілося поставити ніжки докупи, як чемна панянка, і скласти на них ручки. Зусиллям волі змусила себе не змінювати положення, тільки голову довелося задерти вгору, щоб бачити обличчя Саблера.

- Послухай, хлопче, ми з тобою поки що розмовляємо по-доброму. Але наше терпіння не безмежне. Якщо й далі викручуватимешся й брехатимеш, ніхто з тобою панькатися не стане. У підземеллях Таємної канцелярії, повір мені, ми зуміємо розговорити будь-кого, - голос у нього був добрий і лагідний, а в очах стояв такий лід, що мене аж до кісток пройняло.

Якось одразу повірила, що він не просто лякає. Раптом захотілося викласти йому все як на духу. Ой, бідна Лисонька... Вони ж певні, що перед ними хлопчисько, а я ж ніжна панянка, до болю не звикла. А вдома так добре й затишно... І хто мене смикнув сьогодні блукати вулицями? Замкнуть, бідолашну, в підземеллях цього каземату - і поминай як звали. А я стільки планів побудувала, Лізетту ось роздражнила, заручини майже зірвала... А тепер усе це може вже й не знадобитися.

- Та що я зробив? - хрипко прошепотіла я. У роті раптом пересохло, язик перестав слухатися, а думки гарячково металися, шукаючи вихід.

- Нагадати? - герцог наблизився впритул, так що ми майже торкалися носами, і я виразно розгледіла легку неголеність на його щоках. Потім наші погляди зустрілися.

Здавалося, його погляд проникав у найпотаємніші глибини моєї душі, і я почувалася мишею перед удавом. Захотілося заплющити очі й забитися в нірку. Ні, я не смілива героїня гарного роману, я - маленька боягузлива лисичка.

Може, він і справді володіє якоюсь магією, бо я несподівано для самої себе почала говорити:

- А шо такого? Я тільки листа заніс...

- А звідси - докладніше, - його світлість трохи відступив, і мені навіть дихати стало легше.

- Іду я, значить, нікого не чіпаю, а тут - бац! - під'їжджає карета, гарна така, - самозабутньо брешу, удаючи, ніби напружую пам'ять, хоча насправді напружую кмітливість і даю волю фантазії.

- Яка карета? Який герб?

- Який герб? Не було ніякого герба!

«От гад, збиває з думки...»

- Далі, - суворо наказав герцог.

- Та я ж і кажу, під'їжджає карета, - як могла, розтягувала слова, роблячи довгі паузи.

Цей деспот мене нервував. Його погляд із зацікавленого знову ставав крижаним і колючим.

Помітивши ці зміни, я внутрішньо зіщулилася під його гіпнотичним поглядом і вже скоромовкою продовжила:

- Із карети висунулася жіноча ручка й поманила мене. Я підійшов, вона запропонувала мені заробити, сказала, що треба віднести одного листа й забрати іншого.

- Ручка? - перебив мене цей ірод.

- Яка ручка? - перепитала я. «Знову збив мене з думки. Важко складно брехати, коли тебе весь час смикають і збивають».

- Ручка запропонувала заробити?

- Нііі... Тобто так. Ну... Запропонувала, зрозуміло, не сама ручка, а пані в кареті.

- Як виглядала та пані?

«От причепився, мов кліщ, не дає гарно й складно вигадувати. Заплутати, катюга такий, хоче. Не на ту напав!»