64

Ледве встигла вибігти на ринкову площу й лише одне коло зробила поміж торгових яток із продуктами, виглядаючи очима свого дружка, як міцна чоловіча рука схопила мене за комір, мов шкодливе кошеня, і злегка підняла над землею. Мені залишалося тільки безпорадно теліпати в повітрі руками й ногами, намагаючись вирватися із залізної хватки.

- От ти й попався! - прогриміло над самим моїм вухом.

Цей голос я впізнала б із тисячі. Усередині все обірвалося від крижаного, душу сковуючого жаху.

Насилу вірячи в те, що відбувається, і всією душею сподіваючись, що помилилася, я повернула голову - радше за інерцією, ніж свідомо, - намагаючись роздивитися свого мучителя.

На жаль, слух мене не підвів, а очі підтвердили найгірші здогади. За «шкірку» мене власноруч тримав сам очільник Таємної канцелярії й так злорадно всміхався.

- От пощастило, - протягнув він із гиденькою посмішкою.

- Дядечку, відпустіть, - пискнула я, не припиняючи сіпатися й звиватися всім тілом.

- Е ні, любий друже, ти поїдеш зі мною.

- За що, дядечку? Я нічого не зробив! - закричала щосили, аби привернути увагу, й відчайдушно намагалася вирватися.

Мої дії більше нагадували тріпотіння маленького дурненького горобця в лапах бувалого кота - хватка в герцога була залізна. Навіть розуміючи, що мій опір марний, я не припиняла смикатися. Але найголовніше було, щоб при цьому не злетіла кепка, інакше ця моя вистава ризикувала стати останньою.

Герцог, не звертаючи жодної уваги на мій опір, мовчки потяг мене до своєї карети. Люди з подивом і цікавістю позирали на нас, але заступатися за нещасного хлопчака ніхто не поспішав.

- Люди добрі! - загорлала я ще дужче, зриваючи голос, щоб він звучав хрипко, як у підлітка. - Це що ж таке робиться? Невинну людину хапають просто посеред вулиці!

Мої крики переслідували ще одну мету: хлопчаки Шкета неодмінно передадуть йому звістку про те, що сталося, а він у мене кмітливий і вигадає, як мені допомогти.

- Це ти невинний? - хмикнув його світлість, незворушно тягнучи мене за собою.

- А що я зробив, дядечку? Що зробив? - якомога голосніше обурювалася я, оголошуючи своїм вереском усю площу й намагаючись ухилитися від другої руки герцога.

Однією рукою він і далі тримав мене за комір, а другою намагався вхопити ще за якусь частину тіла, щоб було зручніше тягти, але я не давала йому такої можливості. Якщо очільник Таємної канцелярії випадково натрапить на мої м'які округлості, мені несолодко доведеться. Хоч я й перетягнула груди тканиною, та ризикувати не варто. А якби не зробила цього... Ох, навіть подумати страшно.

- Якби ти щось накоїв, уже сидів би за ґратами, - різко урвав мої голосіння герцог і запхав моє брикливе тільце до карети.

Слідом сів сам, притиснувши мене до сидіння. Я відсунулася від нього якнайдалі, удаючи, що страшенно ображена такою несправедливістю. Їхали ми мовчки. За кілька хвилин тряски Саблер уже затягував мою незручну, пручливу тушку до свого кабінету.

- Він? - запитав, щойно зачинив за нами двері.

- Він! - радісно відповів той самий рудий, що пригощав мене пиріжками.

Схоже, цього разу я таки влипла...

- Я ж казав, самі очиська, - із захватом вів далі добрий «рудик».

Мене знову накрила крижана хвиля страху.

«Невже лінзи випали?» - я кілька разів кліпнула. - «Ні, усе на місці».

Моє маскування не повинно мене підвести. Сьогодні в мене карі, невиразні очі, макіяж трохи змінив їхній розріз, сіре обличчя з незграбними рисами під шаром дорожнього пилу, щоб не впадав у вічі сам грим. Тут головне, щоб вони не надумали мене вмивати й не знімали кепки.

- Ну що, будемо щиросердо зізнаватися? - несподівано увірвався в мої роздуми грізний голос очільника Таємної канцелярії.

- Та в чому ж? Я нічо такого не робив, - обурилася я цілком природно, навмисне перекручуючи слова й наслідуючи говір безпритульних хлопчаків.

- А не такого що робив? - миттю вхопився за мою обмовку герцог.