58

Порятунок прийшов несподівано у вигляді гучного стуку в двері. Цього разу відчиняти кинулася економка. На наш загальний подив, на порозі стояв сам герцог Саблер своєю загадковою персоною, а поруч тупцяло ще з десяток його службовців.

Найнеймовірнішим було те, що очільник Таємної канцелярії завітав до мене з обшуком. Волосся на голові заворушилося від хвилі жаху, що накотила. Я завмерла, боячись поворухнутися, ніби мене облили крижаною водою. Принц був здивований не менше за мене й кидав спантеличені погляди на очільника Таємної канцелярії.

Той же, зовсім не звертаючи уваги на наш стан, чемно пояснив, що це лише службовий обов'язок, що мене в жодному разі ні в чому не підозрюють і що цей обшук - звичайна формальність. Я була не настільки наївною, щоб вірити в подібні казки, але іншого виходу, окрім як знову покладатися на удачу, не мала. Милo всміхаючись, я запросила обох чоловіків до дідусевого кабінету, у душі сподіваючись, що його схованки, як і раніше, надійні й жоден із нишпорок Таємної канцелярії до них не дістанеться. Так, заспокоюючи себе цією думкою, я повела чоловіків нагору. Мене била дрібна тремтячка, і всі сили йшли лише на те, щоб заспокоїтися й не виказати свого вкрай схвильованого стану.

Ось продовження з дотриманням заданого стилю та ритму:

Коли вони зручно влаштувалися в кабінеті, я запропонувала чаю і, поки ніхто не встиг заперечити, сама ж вирушила його готувати. Вийшовши до холу, перевела подих. Руки тремтіли. «Ні, так справа не піде, треба заспокоїтися». Зробила кілька дихальних вправ: вдих-видих — і повільно спустилася вниз.

На кухні зустріла перелякану до смерті Кет, вона теж тремтіла, мов осиковий лист, навіть зуби цокотіли. Пошепки поскаржилася мені, що всюдисущі нишпорки навіть у мішок із борошном свого носа запхали. Як могла, спробувала її заспокоїти, нагадавши, що дідових схованок ще нікому не вдавалося відшукати, а їм уже не один десяток років. Жінка трохи оговталася, але на ясні очі герцога їй краще було не потрапляти, тож, дозволивши їй лише сервірувати тацю для чаю, нагору я понесла її сама.

Почувши, що в кабінеті точиться розмова, приклала вухо до дверей, намагаючись хоч щось розчути, але, на моє розчарування, чоловіки говорили надто тихо, і мені не вдалося розібрати жодного слова. «Знову змови проти мене плетуть… Ех, додати б їм якоїсь шкідливої травички в чай, щоб їхні інтереси кардинально змінилися у протилежний бік — подалі від пошуків однієї маленької гарненької лисички».

Тихенько постукала у двері, й голоси одразу стихли. Відчинив мені герцог і знову здивував: забрав із моїх рук важку тацю і власноруч поставив її на стіл. Після чого сів у крісло, прихопивши з книжкової полиці томик віршів Сайрона. Мені ж залишилося тільки розлити чай по чашках. Чим я й заходилася, зосередившись на тому, щоб стримати тремтіння в тілі, а страх накочував хвилями, холодком пробігаючи по спині.

Коли я подавала чашку герцогові, він начебто випадково, хоча мені здалося, що навмисне, торкнувся моєї долоні й затримав свою руку набагато довше, ніж було потрібно, щоб узяти напій. І при цьому так пильно дивився мені в очі, а я була не в змозі відвести погляд. Мене знову чи то блискавкою вдарило, чи то облило, тільки цього разу гарячою водою, та так, що хвиля докотилася до самих щік. Ні, я в житті не червонію — така вже чудова властивість моєї шкіри. Сподіваюся, вона не підвела мене й цього разу, і ніхто нічого не помітив. Але я відчула, як кров прилила до обличчя, і мені стало спекотно в досить прохолодному кабінеті.

— Сайрон. Любите вірші? — запитав його світлість, гортаючи томик, щойно ми взялися до чаювання, чим і вивів мене із заціпеніння.

— Ні, це Кетті захоплюється, — відповіла автоматично, а помітивши його здивований погляд, пояснила: — Моя економка. Вірші й жіночі романи — це не моє.

Обличчя Принца перекосило. Як же його дратує моє шанобливе ставлення до слуг. Герцог же здивовано підняв брови, а в очах з'явилася зацікавленість.

— Я гадав, усі юні особи вашого віку захоплюються романтичними історіями.

— Що ж, тоді розвію ваше переконання — я зовсім не люблю віршів, а романтичні історії викликають у мене лише роздратування, — видала трохи різкіше, ніж хотілося.

— Як? Невже ви не мрієте про лицаря в срібних обладунках на білому коні?

— Навіщо їй лицар, коли в неї є я! — нахабно заявив Гріг, нагадавши про свою присутність.

Ми з герцогом лише побіжно глянули на нього, як на прикре непорозуміння, і продовжили розмову.

— Уся ця нісенітниця з романтичних книжок про бідних, але неймовірно красивих і гордих леді та благородних і відважних лордів, де він в останню хвилину рятує свою кохану від лиходіїв, викликає в мене лише досаду, — від хвилювання я зовсім перестала контролювати власну мову.

— Чому ж? — герцог навіть трохи подався вперед, з цікавістю мене розглядаючи.

— Краще б писарчуки якоюсь корисною справою зайнялися, замість того щоб забивати своїми нісенітницями незміцнілі голови. У житті все зовсім не так райдужно…