41

Умить я повернулася в реальність і завмерла від жаху. Коли трохи прочинила очі, моєму погляду відкрилися красиві шкіряні чоботи зі срібними пряжками, і я точно знала, кому вони належать.

«Не підніматиму голову. Ні! Ні!»

Але, на жаль, рука нікуди не зникала, а моє плече й далі стискали тверді пальці, мов кліщами.

«Гей, боляче ж!» — ледь не скрикнула я й усе-таки подивилася на герцога.

— Як тебе звати? — несподівано запитав він, пронизуючи мене своїм зміїним поглядом наскрізь.

— Ма… Марк, — відповіла я, заїкаючись.

— От що, Марку, — він кинув до мого чемоданчика срібну монету, і я мимоволі простежила за її польотом. — Ти часом не знаєш такого собі Шкета?

Серце моє завмерло, а спиною прокотилася хвиля холоду.

«Як? Звідки він знає?»

Поки я намагалася опанувати себе, глава Таємної канцелярії терпляче чекав відповіді. Але я змогла лише невизначено знизати плечима, мовляв: «Без поняття, ясновельможний, про що ви говорите».

— Він невисокий, десь на пів голови нижчий за тебе, щуплий такий, — тим часом вів далі герцог, уважно стежачи за моєю реакцією.

— Та хіба мало таких по місту бігає… — почала я, але Змій нетерпляче перебив:

— А ти все ж таки порозпитуй. За інформацію отримаєш стільки ж, — кивнув він на срібняк у чемоданчику й, на моє щастя, відпустив плече.

«Ну треба ж, його сиятельство знову намагається мене завербувати, — обурилася я подумки. — Це вже переходить усі межі».

Однак навіть у такому вигляді довго протестувати не вдалося, бо мій співрозмовник стояв поруч і буквально свердлив мене поглядом, чекаючи відповіді.

— Порозпитую, чого ж не порозпитувати, — пообіцяла я неохоче й знову невинно стенула плечима.

Схоже, моя відповідь герцога задовольнила. Він різко розвернувся й попрямував до приведеного для нього коня. Жваво скочивши в сідло, помчав геть.

Я повільно приходила до тями: нарешті видихнула — виявляється, увесь цей час затримувала дихання, — витерла рукавом піт, що виступив на лобі від перенапруження, й присіла навпочіпки. Навіть учора вночі я так не нервувала.

Повністю заспокоївшись, почала складати свій нехитрий скарб до чемоданчика. «Подарований» срібняк сховала до кишені — гроші зайвими не бувають. Те, що я не збираюся допомагати герцогу, а плату взяла, мене зовсім не турбувало. Це вже його проблема — не варто довіряти свої кровні кому попало.

Несподівано до будівлі підкотила ще одна карета. Який сьогодні насичений подіями день у працівників відомства!

Із неї, на мій подив, чинно вийшла баронеса Бассет. Гордовито задерши голову, вона попрямувала все в тому ж напрямку — до будівлі Таємної канцелярії.

Невже по камінчик приїхала?! Оце так удача! За такого розкладу я зможу повернути його собі вже сьогодні.

І тут мене осяяло.

Ну звісно! Сьогодні ж останній день ярмарку, а саме цього дня мер міста влаштовує бал, на який запрошує всіх більш-менш знатних осіб і тих, у кого достатньо товсті гаманці. Гостей зазвичай збирається близько п’яти сотень, а це — величезний натовп. У такій юрбі не те що Лиску — слона не знайдеш.

Заплющивши очі, я уявила, скільки вони всіляких коштовностей поначіпляють на себе з такої нагоди. Та це ж справжнє золоте дно!

Я вже бачила, як збираю прикраси з панів, мов ягоди на галявині, й мало не замуркотіла від задоволення. А який вибухне скандал, коли гості зрозуміють, що лишилися без своїх діамантів, смарагдів, рубінів та інших камінців!

Я навіть виразно побачила перед собою цілу скриню, вщерть набиту незліченними скарбами.

От тільки де б дістати квиток на цей бал?..