38

Озиратися було ніколи — я щодуху мчала слідом за Шкетом. У якийсь момент він запропонував розділитися, але я не дозволила — сама я точно не втечу, а поруч із ним у мене хоча б був шанс відірватися від переслідувача. Безпритульник знав місто як свої п’ять пальців, і сама його присутність вселяла надію на порятунок.

І я мала рацію — ми кілька разів пірнали в абсолютно несподівані провулки й дірки в парканах, про існування яких я навіть не здогадувалася. Проте наш переслідувач виявився впертим і теж напрочуд спритним, та ще й чудово орієнтувався на місцевості. Ловець ніби інтуїтивно вгадував наш напрямок, і навіть коли ми остаточно зникали з поля зору, несподівано з’являвся десь неподалік, і гонитва тривала.

Я вкотре похвалила себе за те, що не погодилася розділитися, адже невідомо, за ким із нас кинувся б противник. І якщо за мною — я стала б для нього легкою здобиччю.

Поблукавши ще з пів години, ми зупинилися й прислухалися. Тиша.

— Здається, відірвалися, — Шкет дивився на мене, мов на диво дивне. — То ось у чому секрет твоєї невловимості. Оце так чуття!

— Можливо, — я хитро примружилася.

«Схоже, сьогодні з’явиться ще одна легенда про загадкову злодійку Лисицю. І це добре. Чим більше образ рудої бестії обростає легендами — тим таємничішою й невловимішою вона стає. А це все грає на руку Маріон, яка начебто стоїть осторонь усієї цієї історії».

Очі хлопчиська світилися таким захопленням, що я раптом відчула себе справжньою зіркою. Які ж ми все-таки, жінки, слабкі створіння — достатньо одного такого захопленого погляду, і вже розтікаєшся, мов сметана по столу.

— Слухай, треба буде потренуватися бігати, — несподівано запропонувала я.

— Це ще навіщо? — здивувався Шкет.

— Як це навіщо? Сьогодні, якби не ти, мене б упіймали.

— Тоді потренуємося, — поважно погодився він. Було видно — йому приємно, що і його здібності оцінили належним чином. — Коли почнемо?

— А хоч би й із завтрашнього дня.

Забігаючи наперед, скажу — ми таки почали зі Шкетом регулярно бігати, щойно випадала вільна хвилина. Просто носилися вулицями й провулками, я знайомилася з найглухішими й найбезлюднішими закутками міста, а хлопчакові було просто цікаво мотатися зі мною. Заодно він показував мені схованки, де можна було перечекати й заховатися на деякий час.

— Шкет, — повернулася я до серйознішої теми, — є щось цікаве?

Це була наша кодова фраза. Під «цікавим» малося на увазі: чи не з’явилися в місті речі, які мають змінити господаря не зовсім чесним способом. Одне слово — те, що погано лежить і давно проситься, щоб його поклали краще.

— Треба подумати, — поважно насупився хлопчисько. А після довгої паузи раптом просвітлів лицем і додав: — Лихвар останнім часом погано поводиться.

Шкет узяв собі за звичку грати в поборника справедливості, частенько підкидаючи мені справи високородних панів і просто багатіїв, які обдирали простих людей. Може, комусь і байдуже, кого грабувати, але нам із бешкетником подобалося відновлювати світовий порядок і вселенську справедливість.

Я кивнула, даючи зрозуміти, що справа мене зацікавила й чекаю продовження.

— Вдову скривдив днями, — почав розповідати шибеник. — Вона принесла до ломбарду обручку чоловіка — останню пам’ять про нього. Гроші були терміново потрібні: малий у неї захворів. Хотіла ненадовго закласти. Як тільки знайшла гроші — вона шиттям заробляє — одразу повернулася за каблучкою. А лихвар заявив, що вже продав її — мовляв, строки минули. Ще й накричав на бідолашну, сказав, що вона переплутала день і треба було раніше приходити. Тільки брехня це все! Я знаю ту вдову — не могла вона переплутати дати.

— Бреше, кажеш? — я усміхнулася. — А це ой як недобре. Ну що ж… відучуватимемо.

Шкет аж розквітнув і докладно описав, де підступний лихвар зберігає закладені речі й гроші, чи є в домі охорона, і навіть повідомив, що дядечко любить по п’ятницях засиджуватися в тавернах допізна.

Підготувався малий заздалегідь — знав, що за цю справу я візьмуся.