37

- Лиско, не зв’язуйся з Принцом, він лай...

- Не лихослов, - перебила дівчина.

- Коротше, він дуже погана людина, і як чоловік - лай...

- Не лихослов, - знову не дала договорити. - Шкете, лайка тебе не прикрашає.

Витримавши коротку паузу, вона продовжила повчально, як старша сестра:

- Погані слова нікого не прикрашають. Вони лише свідчать про бідність розуму й брак виховання.

- А звідки ж у мене взятися вихованню? - ображено протягнув хлопчисько.

- Все одно - це не привід.

- Ти уникаєш розмови, - здогадався Шкет. - Не хочеш говорити про Принца?

- Ти маєш рацію, - здалася дівчина й тихо додала: - Не хочу.

- Лисиця, тобі треба на якийсь час сховатися, зникнути, - раптом занепокоївся шибеник. - Якщо Змій візьметься - не відчепиться. Він же як п’явка. Я тебе прошу - їдь, тікай...

Почувся тихий дівочий сміх.

- Дякую, - зовсім тихо сказала незнайомка, чмокнула шибеника в щоку й додала: - Дякую, що так хвилюєшся за мене, але не варто. Зі мною все буде гаразд.

На якийсь час запанувала тиша. Здавалося, навіть повітря навколо пронизали емоції хлопчиська, що переповнювали його. Лисиця поцілувала його - безпритульного, обірванця! Здається, зараз він був найщасливішою людиною на землі.

Герцог теж завмер, ніби сам переживав ті ж почуття й відчув до хлопця щось схоже на братерське єднання - як чоловік до закоханого чоловіка.

- Лиско, дочекайся мене! - випалив хлопчисько, остаточно підтверджуючи здогадки герцога захватом у голосі.

- Шкете...

Дівчина говорила так лагідно, що глава Таємної канцелярії відразу зрозумів - у малого немає жодного шансу. Точніше, його вже люблять... але зовсім не так, як йому хотілося б.

- До того часу, як ти виростеш, я вже буду старенькою, - усміхнулася вона.

- Та годі! - одразу ж обурився Шкет. - Не настільки ти за мене старша.

Герцогові несподівано не захотілося слухати продовження цієї розмови, і він повільно, беззвучно почав наближатися до парочки, щоб за мить схопити дівчину.

Та щойно він різко вискочив з-за рогу, то побачив, що парочка теж не стояла на місці, а вже щодуху тікала, причому встигла віддалитися доволі далеко.

Часу дивуватися не було - ще мить, і вони могли зовсім зникнути.

Герцог рвонув навздогін за втікачами.

***

- Ну й чуття в тебе! - захоплено вигукнув Шкет, коли ми, вибившись із сил, перетнули пустир і зупинилися перепочити в невеликому скверику, уважно вдивляючись у відкритий простір, що залишився позаду.

Схоже, погоня відстала.

- Як ти зрозуміла, що за нами стежать? - продовжив він, важко дихаючи.

- Не знаю, - відповіла я, теж намагаючись відсапатися. - Якось саме собою…

Поки ми розмовляли в тому темному закутку, мене не полишало тривожне відчуття. З кожною хвилиною воно ставало сильнішим, а потім і зовсім стало нестерпним.

Показавши хлопчиськові жестами, що час забиратися звідси, я заговорила голосніше й повільно рушила вздовж доріжки. Ми почали задкувати, але водночас розмовляли дедалі голосніше, створюючи враження, ніби стоїмо на місці.

Хлопчина в мене кмітливий не по роках - одразу зрозумів, у чому річ. Відступали ми навшпиньках, намагаючись не видати себе жодним звуком, а коли відійшли на пристойну відстань - одночасно кинулися тікати щодуху.

І не дарма. Щойно ми припустили навтьоки, з-за повороту виринув чоловік і погнався за нами.