29

Я підвела очі на нещасного залицяльника. Так, красою не вражає, розумом, здається, теж. Розумію дівчину - сама б на такого не запала.

Взуття я дочистила, причому для першого разу вийшло начебто непогано. Військові кинули мені монети й, не перериваючи розмови, рушили у своїх справах. Непогано. Ще тільки полудень, а в мене в кишені вже весело подзенькують шість монет.

Упродовж дня було ще кілька клієнтів, але мене анітрохи не засмучувала моя непопулярність. Я ж сюди не працювати прийшла, а по інформацію. Та й під кінець дня дійшла висновку, що ця робота мені зовсім не підходить - і рученьки вже болять, і спина ниє.

Я розглядала карети, що проїжджали повз, і уявляла себе всередині. Оце моє - бали, вбрання. Із мене вийшла б чудова графиня чи баронеса. Ні, я не нарікаю, мені моє життя подобається, попри все. У мене є дім, рідні люди, та й дитинство було щасливим. Навіть те, що росла я без батьків, анітрохи його не затьмарило. Дідусь із бабусею оточили мене такою любов’ю й турботою, що більшого й бажати годі.

Мої мрії несподівано перервав обурений вигук:

- Це що ж ти таку ціну призначив?!

Питання прозвучало так різко, що я аж здригнулася.

Переді мною, уперши руки в боки, стояв низенький чоловічок і люто мене розглядав.

Я одразу його впізнала - це був чистильник взуття з ярмаркової площі. Там у нього власна ятка, і скільки себе пам’ятаю, сидить він у ній безвилазно.

Я лише знизала плечима у відповідь на його запитання. Кому яке діло до моєї ціни? Скільки хочу - стільки й ставлю.

- Ти ким це, шмаркачу, себе уявив?! - не вгамовувався чолов’яга.

- А що таке, дядечку? - якомога єхидніше протягнула я.

- Який я тобі дядечко?! - він аж плямами вкрився від злості й почав сипати такими лайками, що в мене вуха мало не згорнулися в трубочку.

А я ніяк не могла зрозуміти, чого він від мене хоче, і лише мовчки спостерігала, як його перекошує.

Вигорлавшись, він трохи заспокоївся й гордо заявив:

- Нічого в тебе не вийде! З такою ціною ніхто до тебе взуття чистити не прийде.

Я знову знизала плечима. Не казати ж йому, що я вже непогано заробила для першого дня.

- Чи ти сподіваєшся, що в тебе чоботи чиститиме королівська родина? - вирішив він ущипнути.

- Ніііі, - хитро протягнула я. - Для королівської родини я ціну ще підніму, щонайменше вдвічі. Це ж непристойно - обслуговувати Його Величність за таку низьку плату.

Чистильник лише рота роззявив, приголомшений моєю нахабністю, і, не знайшовши слів у відповідь, ще раз соковито вилаявся, зміряв мене зневажливим поглядом і забрався геть.

Решта дня минула тихо й мирно, та й клієнтів більше не було. Люди проходили повз, але до мене нікому не було діла. Мабуть, до другої половини дня в усіх уже були чисті черевики.

Мій робочий день закінчився, а герцог так і не з’явився в полі мого зору. Ну нічого, негативний результат - теж результат. Буду сподіватися, завтра пощастить. Мені всього лише треба дізнатися, де зараз мій камінчик і чи не повернули його тимчасовій господині. Адже від цього залежить, як скоро я знову зможу пригорнути його до грудей.