25

Вони повернулися вдвох, про щось сперечаючись на ходу, але, наблизившись до столу, притихли. Чай пили мовчки, кожен замислившись про своє. На кухні приємно пахло свіжою здобою й духмяним трав’яним чаєм - усе за рецептами бабусі, яка, помітивши мою невелику любов до кулінарії та ведення господарства, переключила свою увагу на Кетті й у її особі знайшла вдячну та старанну ученицю. І коли моя мудра ба відійшла у засвіти, саме Кет узяла на себе роль берегині затишку цього дому. Треба визнати - їй це вдавалося. А все тому, що бабуся навчила її головного: робити все з любов’ю і вкладати частинку душі в усьому, за що берешся.

Відпивши запашного чаю, я поглянула на людей, які сиділи зі мною за столом. Тепер вони - мої найрідніші. Вони - моя сім’я. Вони люблять мене й піклуються про мене. І я це ціную.

Після сніданку Роджер, підводячись із-за столу, поскаржився, що скоро осінь, а треба ще заготовити сіна для нашої кобилки, і йому самому до зими не впоратися. Я пообіцяла найняти помічника, хоч і розуміла, що зараз це для нас надто дорого. Колись наші стайні були повні коней, а по дому й подвір’ю снувало не менше двох десятків людей. Тепер же ми не могли дозволити собі навіть таку дрібницю, як одного робітника…

«Зможемо!» - твердо вирішила я. Розіб’юся на друзки, але ми більше не бідуватимемо. Це найменше, що я можу й повинна зробити для цих людей, які не покинули мене у важку хвилину. Я просто зобов’язана забезпечити їм гідне життя!

Роджер, помітивши мій зосереджений вираз обличчя, підійшов і по-батьківськи мене обійняв.

- Не сумуй, дитино. Це я так, не подумавши, ляпнув… Усе владнається, впораємося й самі, без жодних помічників.

Я підвелася й рішуче заявила:

- Сказала, що буде помічник, - значить, буде!

Кетті вкотре заходилася лаяти «відданих» друзів діда, які ще до того, як його віддали землі, встигли розтягнути майже весь його статок.

- І от тепер бідній сирітці нема за що жити, - завершила вона свою гнівну промову й заходилася пора́тися по господарству, ще щось бурмочучи собі під ніс. Роджер, пустотливо підморгнувши мені, теж пішов працювати.

Я замислилася. Кетті, звісно, має рацію, але не зовсім. У діда залишилися й справжні друзі, які не відмовляють мені в допомозі, і я завжди можу на них розраховувати. Та онуці самого короля не личить просити милостиню, тому звертаюся до них украй рідко. А що до тих «друзів», які поспішили поживитися чужим горем, - нехай це лишиться на їхній совісті. Хоча навряд чи вона в них узагалі є, але це вже не моя проблема.

Я ще раз глянула на себе в дзеркало й, задоволена відображенням, підморгнула сама собі. Час на побачення… Згадавши, що відбудеться воно в місцевій в’язниці, я відчула, як по спині побігли мурашки. Ох, краще б мені ніколи її не бачити, особливо мені - милій, добрій Лисичці.

Усю дорогу я репетирувала зустріч із Грігом. Усе мало пройти за жалісно-сльозливим сценарієм: «Ах, любий, як же так?! Хто міг так жорстоко тебе підставити? Як із тобою тут поводяться?» і так далі, і тому подібне. Але головне - не переграти. Гріг, може, й проковтне, а от герцог - навряд. Цей фальш відчує за версту. За довгі роки служби він надивився на всіляких акторів і актрис, але, попри їхні таланти, завжди виводив на чисту воду.

Та є в Саблера ще один дар - зачаровувати жінок. Я чула безліч історій про злочинниць різного штибу, які без пам’яті в нього закохувалися, а потім, уже вийшовши з в’язниці, куди він же їх і запроторив, згадували про нього з теплом у голосі й ніжністю в очах. Остання дурість - закохуватися у власного ката! І що в ньому такого? Зросту він не велетенського, та й горою м’язів похвалитися не може. На вроду теж не красень…

«Так! Стій! Не про те думаю». Я навіть зупинилася посеред площі - і вчасно: переді мною вже височіла сіра й непривітна будівля Таємної канцелярії, що тиснула своєю величчю, змушуючи кожного, хто входив усередину, почуватися дрібною комахою, яка добровільно йде просто в лапи величезного й безжального чудовиська.

«Прийшла…»

Кілька разів глибоко вдихнувши й силоміць придушивши бажання втекти звідси, я рішуче штовхнула двері.