22

Як виявилося, хлопчисько далеко не втік і невдовзі вже крокував поруч зі мною, зазираючи в очі. Довго не наважувався заговорити, та й я мовчала. Нарешті мій супутник зважився:

- Ти навіщо мене врятувала? - і погляд такий примружений, допитливий, зовсім не по-дитячому.

- Та потрібен ти мені! - фиркнула я у відповідь.

Він ошелешено зупинився, але за кілька кроків знову мене наздогнав.

- Тоді чого втрутилася? - тепер погляд уже не такий колючий, лише здивований.

- Та не сподобалася мені та тітка, не люблю таких, - спокійно відповіла я, навіть не сповільнюючи кроку.

Хлопчисько хмикнув, але відтоді ми почали бачитися частіше, і хоч щоразу це ніби виходило випадково, думаю, він знаходив мене навмисне. Спершу я його підгодовувала, потім відшукала якийсь одяг. уже надто моторошний вигляд він мав у своїх лахміттях. Одяг брати не хотів, казав, що в цьому краще подають милостиню. Але зрештою взяв. щоправда, з таким виглядом, ніби робив мені величезну послугу.

Через деякий час почав приносити потрібні мені відомості, а почалося все після того, як ми одного разу зіткнулися, коли я поверталася з нічного «полювання». Хлопчисько кмітливий - одразу все зрозумів і дурних запитань ставити не став. Зате інформацію завжди приносив добру й перевірену. Згодом я почала відстібати йому відсоток із заробітку. Спершу він упирався, не хотів брати, казав, що допомагає мені тільки по-дружньому, але голод - не тітка, і я вмовила його ставитися до цього серйозно, як до роботи. І ще запевнила, що друзями ми будемо завжди, попри все.

Тепер у Шкета вже своя банда таких самих босоногих шибеників. вони й становлять мою основну агентурну мережу, але спілкувалася я завжди тільки з ним: конспірація - понад усе. Ми обоє це чудово розуміли. Його справжнє ім’я - Янг, а прізвище він вигадав собі сам - Рейт, бо свого ніколи не знав, провівши все свідоме життя на вулицях. Перший його спогад про сиротинець при монастирі, звідки він успішно втік років у п’ять і більше не повертався.

Янг Рейт - як на мене, звучить непогано, але хлопчисько не любить свого імені, звик бути Шкетом. Це прізвисько він отримав через малий зріст, дрібну статуру, але напрочуд верткий розум. З часом воно навіть почало звучати гордо. От дивина: Принц - таке величне прізвисько, а вимовляють його з презирством, тоді як Шкет - із повагою та гідністю. Не ім’я все ж прикрашає людину…

Знайти хлопця було неважко, він, як завжди, тинявся площею, поважно прогулюючись між рядами й попихкуючи люлькою. Яка гидота! Де вони тільки беруть ті люльки? Це ж дороге задоволення, доступне лише знаті. Хоча яке там задоволення? Труяться й при цьому вірять, що мають вигляд дорослих і солідних. Так захотілося вихопити з рота ту гидоту й розтоптати. Ех… хлопчиська!

Щойно він мене помітив, я кивнула, і він відповів легким уклоном. За хвилину вже наздогнав мене в провулку, куди я звернула подалі від чужих очей.

- Привіт! - кинула я через плече.

- Привіт! - відповів він, дмухнувши на мене димом.

- Фу, яка гидота! І навіщо ти куриш? - замахала я руками, розганяючи дим.

Шкет швидко загасив люльку й сунув до кишені, проігнорувавши моє запитання, але не саме невдоволення.

- Чула новини? - одразу перейшов він до справи.

Я заперечно похитала головою. Хлопчисько був чи не єдиним моїм джерелом інформації, причому здобував він її майстерно - ще жодного разу не проколовся.

- Принца запроторили до в’язниці! - продовжив він, важливо випнувши губу й оцінюючи мою реакцію.

- Та ну, - хмикнула я у відповідь. - А подробиці?

- Загалом, справа там мутна. В однієї баронеси поцупили камінчик, причому просто з-під носа самого Змія.

Він знову уважно заходився вивчати моє обличчя, намагаючись вичитати там щось відоме лише йому одному.

- І? - не витримала я.

- Герцог - той ще змій, камінь знайшов тієї ж ночі. Але тут одна заковика: камінчик опинився в домі Принца… - і він зробив багатозначну паузу, даючи мені можливість самій додумати решту.