20

Я вмію тримати паузи, недарма ж дід казав, що я ще та акторка й найкраща його учениця, іноді мені навіть вдавалося провести його самого, генія перевтілення. Нік, видно, це зрозумів, бо продовжив, щоправда, без подробиць:

- У його кабінеті знайшли викрадений діамант.

На цьому він замовк, вирішивши, що для мене цього досить.

Довіряти мені вони не довіряли, і це зрозуміло. Вони й одне одному не довіряли. Та це вже їхні проблеми. Очевидно, більше нічого цікавого я тут не почую, а що хотіла - вже дізналася. Краще поговорити зі слугами: і товариство там приємніше, і знають вони зазвичай значно більше.

Різко розвернувшись на підборах, я рушила до виходу з такої негостинної вітальні, коли мене раптом зупинила Лізетта.

- Гріга підставили, - прошипіла вона.

Я мимоволі обернулася.

- І зробив це хтось із близьких, - нахабно заявила вона, пропалюючи мене злим поглядом і явно натякаючи на мене.

«Як же ти маєш рацію, крихітко», - посміхнулася я подумки.

- Можливо, це зробила ти! - не залишилася я в боргу.

- Що? - вона навіть підскочила. - Ти! Та як ти…

Білявка вже рвонула було до мене, але Нік зупинив її, поклавши руку на плече. На диво, це подіяло. Не здивуюся, якщо вона і з ним підтримує, так би мовити, «особливі» стосунки - для підстрахування. Бо ж як воно буває: сьогодні ти на коні, а завтра - у темниці.

Я зміряла цю парочку зневажливим поглядом, але змовчала, вчасно згадавши, що маю грати роль наївної дурненької.

- Нам треба його врятувати, - змінивши вираз обличчя, почала я з трагізмом у голосі. - Усім же зрозуміло, що він не такий. Я піду до герцога, я доведу йому, що це все підступи ворогів!

Завершивши на урочисто-жалісній ноті, я окинула присутніх поглядом. Потрібний ефект було досягнуто миттєво. Презирливі гримаси, що на хвилину зникли, знову повернулися на їхні обличчя. От і добре. Краще вже піду поговорю зі слугами, від них більше користі.

Прислуга, на жаль, теж мене не потішила. Та нічого, у мене є інформатори значно кращі.

Повернувшись додому, я переодяглася «хлопчиськом» - найзручніший образ для стеження, вивідування секретів і всього такого, і, не гаючи часу, вискочила на вулицю.

Спершу треба розібратися з обстановкою: які ходять чутки, що говорять у місті про мою справу, адже, зрештою, мені ще треба повернути свій камінчик. Чи повернули діамантик баронесі, чи він і досі в Таємній канцелярії? Хоча й те, й інше наразі не віщує нічого доброго. Якщо він у баронеси, то вона з переляку якийсь час не носитиме його, а лізти в Таємну канцелярію і думати не варто. Поки доведеться обмежитися спостереженням і збором інформації, а в цьому в мене є чудовий помічник.

Отже, мій шлях лежав на ринкову площу, де здебільшого й тинялася моя «таємна агентура».

Так-так, у мене теж були свої агенти, і нічим не гірші за тих, хто цим займається за службовим обов’язком. Мої, щоправда, були аматорами, зате дізнавалися все швидше, і їхня інформація завжди була стовідсотково достовірною. Хто ж ці супер-агенти? Звісно ж, безпритульні діти!

Свого головного помічника я помітила майже одразу.

 «Шкет» - хлопчисько з таким промовистим прізвиськом, що повністю відповідало його зовнішності, розвалюючись походжав між рядами й поважно попихкував люлькою. Невисокий, худорлявий, із розкішною гривою кучерявого каштанового волосся, через що голова здавалася непропорційно великою. Але його жалюгідний вигляд був оманливим: під лахміттям ховався жилистий, жвавий хлопчина з твердим характером і спритним розумом.

Як зараз пам’ятаю нашу першу зустріч.

- Тітонько, дайте копійчину, - звернулися до мене писклявим, неприємним голосочком.

Я обернулася. Переді мною стояв замурзаний хлопчик, років на вигляд семи, босоногий, у лахмітті явно з чужого плеча - воно висіло на ньому, як на вішаку, повністю приховуючи худющу постать. А очі - такі нещасні-нещасні. Та я знала ціну цим жалібним поглядам.

- На що тобі гроші? - запитала суворо.

- На хлібчик, - схлипнувши для годиться, простягнув горемика так само благально.