18

Я залишилася сама. Треба надалі бути обережнішою з Кет. Шкода її, бідолашну, вона так щиро за мене переживає. Не варто бути з нею надто відвертою. Я й сама не можу розібратися у своїх почуттях, і поговорити про це ні з ким.

Зі мною в присутності Саблера відбувається щось незбагненне; щось подібне я відчула зовсім недавно, коли вкрала камінчик, і ще пригадуються схожі переживання з юності, коли ми з дідом ходили «на справу». Хоча сьогоднішні, мабуть, навіть сильніші за ті.

Виявляється, і страх може приносити задоволення. Небезпека розбурхує кров, викликає дикий захват, і ти готова ризикувати знову й знову, аби тільки відчути це ще раз. Здається, я хвора на це, як і дід.

Відкладу ці роздуми на потім, а зараз не час ні віддаватися емоціям, ні копирсатися у власній голові. Усе це, звісно, цікаво, але так недовго й до в’язниці потрапити, а я туди все ж не хочу. Сьогодні була до цього ближче, ніж будь-коли. Після сплеску збудження мозок запрацював на диво чітко, і в голові миттю визрів план подальших дій.

- Кетті, сьогодні до обіду мене не чекай, - кинула я економці, вже мчачи до виходу з дому.

- Як це так? - сплеснула вона руками. - А чай?

- У мене справи! І дякую за чай, але не зараз, - гукнула я, зачиняючи двері.

У відповідь почула нерозбірливі зітхання й причитання, але не звернула на них уваги, зараз мені не до Кеттиних страхів, та й вирішила ж не посвячувати її у всі свої пригоди. Як би важко не було тримати все в собі, після сьогоднішнього візиту герцога я остаточно переконалася в правильності такого рішення. Мало того, що бідолашна економка надто вже за мене хвилюється, і я боюся за її здоров’я, так ще й зі своєю простотою може видати мене з потрохами, сама того не помітивши. Кет віддана мені більше, ніж самій собі, тільки всі її емоції як на долоні. Дивно, що очільник Таємної канцелярії цим не скористався. Можливо, просто не взяв її до уваги. А може, ще не взявся за мене всерйоз, вирішивши, що я  маленька дівчинка, цілком безпечна?

І це навіть на краще. Зараз не до герцога, у мене є справи важливіші.

Вибігши на вулицю, я озирнулася - перехожих не було. Для цієї частини міста ще ранній ранок, лише бідні квартали прокидаються на світанку, та й, як виявилося, герцог теж. Цікаво, він уже поїхав чи ще десь неподалік нишпорить, спостерігаючи за будинком? Та яка різниця? Я поводжуся саме так, як і має поводитися закохана наречена: біжу до особняка свого судженого, дізнавшись про нещастя, що його спіткало.

Іти туди зовсім не хотілося: від самої думки, що доведеться переступити поріг дому, який став мені огидним, ставало зле. Але, ковтнувши клубок у горлі, я бадьоро рушила в потрібному напрямку. Я ж повинна знати подробиці того, що там сталося після моєї маленької «витівки».

На півдорозі раптом помітила, що вже не йду, а майже біжу, ніби тягне мене туди якась невидима сила. Недарма ж існує повір’я, що злочинці повертаються на місце злочину. Ось і я переконалася: так воно і є. Та окрім бажання «помилуватися» результатами своєї роботи, мені потрібно знати, як діяти далі і чого остерігатися, а для цього треба розвідати обстановку в лігві ворога і настрій його мешканців.

За цими стратегічними міркуваннями я й не помітила, як дісталася мети. І ось знову переді мною той особняк. Серце тривожно стислося. Скільки разів я радісно входила в ці стіни, скільки щасливих митей тут пережила. Десь під грудьми скрутився тугий вузол, не даючи вдихнути на повні груди. Увесь цей час я намагалася не думати про Гріга, а тепер спогади накрили мене й вивернули назовні все, що я так старанно приглушувала. Ні, не думати, не відчувати!