14

Мені не сподобався його зверхній тон і ледве вловимі нотки зневаги, коли він говорив про слуг, але я вирішила промовчати, зробивши вигляд, що нічого не помітила, й лише кивнула, наче погоджуючись.

Чаювання добігало кінця, я все чекала, коли ж високородний лорд нарешті скаже, навіщо завітав, і ніби у відповідь на мої думки він поставив чашку на стіл.

- Леді Маріон, - порушив він тишу, - вам нічого боятися. Бачу, що мій візит вас лякає і ви напружені, але запевняю: я не становлю для вас жодної загрози.

«Це він пропонує мені розслабитися в його присутності? Ну вже ні… З вами, герцогу, треба тримати вуха насторожі, а то, піддавшись чару й повіривши солодким словам, недовго й у клітці опинитися».

Ситуація була б кумедною, якби не небезпека викриття, про яку я знову легковажно забула. «Очільник Таємної канцелярії - і не становить загрози для злодійки?! От уже насмішив!» Я ледь стрималася, щоб не пирхнути, вчасно прикрившись чашкою й сховавши за нею усмішку. Дивно, але тепер я була зовсім спокійна, товариство герцога здавалося приємним, а сам гість симпатичним. «Приємне товариство? Симпатичний гість?» Це відкриття протверезило мене. «Як же вправно він однією фразою здобув мою симпатію…» - холодок пробіг спиною. «Марі, цей ворог значно сильніший за тебе, тримай себе в руках». Я відірвала погляд від столу й підвела очі на герцога, щоб відповісти, але завмерла.

Виявляється, увесь цей час він безсоромно, не криючись, спостерігав за мною і, судячи з усмішки, це його відверто тішило. Я знітилася й знову опустила очі.

«Недобре з вашого боку, герцогу, так безцеремонно розглядати молодих невинних дівчат. Гаразд, нехай і не таких уже невинних і не зовсім дівчат, але все одно непристойно», - подумала я, але вголос, звісно, нічого не сказала.

- Леді Маріон, що вас пов’язує з Грігом Олстоном? - раптом запитав він просто в лоб.

«Оце так, без підготовки, наче обухом по голові. Так, очільник Таємної канцелярії не любить ходити манівцями. Які ж у нього прийоми… І взагалі, порядним дівчатам таких запитань не ставлять…»

Я знову підвела на нього очі, і тут же пошкодувала. Краще б і далі впивалася поглядом у скатертину. Він дивився так, ніби знав про мене все, до найпотаємнішого. Жахливі очі, холодні й безжальні. Серце в мене закалатало десь у п’ятах, долоні стали холодними й вологими. Крадькома витерла їх об сукню. Усередині здригнулася під його поглядом, але зовні намагалася тримати себе в руках.

- Він мій наречений, - відповіла на диво рівно, без тремтіння в голосі і, що особливо тішило, без жодної іронії.

Чого мені це тільки коштувало! Як би це не було прикро, але він справді досі мій наречений, отже, я майже не збрехала.

Я знову опустила очі, не в силі витримати його погляд, не мені змагатися з ним у цій грі. Напевно, саме так він дивиться на підозрюваних під час допитів, і ті з переляку зізнаються в усіх смертних гріхах. Не хотіла б я опинитися на їхньому місці.

- Наречений, - повторив він із дивною інтонацією. - Отже, ви знаєте, як він провів учорашній день?

- Це нічого не означає, - відповіла різкіше, ніж слід було. - Учорашній день ми провели не разом.

«Ой лишенько, закипаю. Спокійніше, спокійніше… Уявімо себе на чудовій лісовій галявині, довкола літають метелики, співають птахи…»

- І як же, дозвольте поцікавитися, ви провели вчорашній день? - він ще й лукаво примружився.

- Учорашній день… Зараз пригадаю… - я трохи помовчала, щоб не видати, що відповідь підготовлена заздалегідь. - Люблю, знаєте, працювати в лабораторії. Вона дісталася мені у спадок від бабусі, я там виготовляю еліксири, мазі… - і знову чистісінька правда.