13

Глибоко вдихнувши й шумно видихнувши, щоб упоратися з хвилюванням, я наділа на обличчя маску спокою й байдужості та рушила вниз сходами до їдальні. Перш ніж відчинити двері, ще раз повторила дихальну вправу, і сміливо увійшла.

Гість вмостився за невеликим журнальним столиком у глибокому кріслі. Кет саме в цю мить наливала йому чай. При моїй появі герцог підвівся так різко, що ледь не перекинув на себе окріп. Його галантність здивувала мене до краю, адже пани ніколи не вітають нижчий стан, навіть якщо перед ними жінка. Цей учинок гостя вибив мене з колії, і я на кілька секунд втратила контроль над своїми емоціями. Поспішила опанувати себе, та, вочевидь, герцог усе ж устиг помітити мою миттєву розгубленість, бо почав із цікавістю мене розглядати, ще й загадково всміхаючись.

Я гордо підвела голову й прямо глянула на ясновельможного лорда. Наші погляди зустрілися, і мені стало не по собі. Його погляд був такий їдкий, колючий, наче пронизував мене наскрізь. Брр… моторошне відчуття. Але жоден м’яз більше не здригнувся на моєму обличчі, не варто показувати йому, що я боюся.

- Дозвольте відрекомендуватися: Давей Саблер, герцог Лаїський, - почав він першим, дотримуючись етикету.

Я здригнулася від звуку його голосу, і тілом пробігли мурашки. Оце так ефект! Його й без того приємний баритон мав ще якийсь незбагненний для мене магнетизм. Оксамитовий, із легкою хрипотою, він з перших звуків змусив затремтіти моє серденько, слухала б і слухала. Ось і перша таємниця його чарівності: навіть я відчула силу цього тяжіння, але вчасно себе смикнула.

- Дуже приємно, - я зробила легкий реверанс.

Бабуся таки прищепила мені світські манери, хай і з великими зусиллями.

- Маріон Джемма Голдман, - представилася у відповідь.

- Маріон Джемма, - повільно повторив герцог.

Він розтягував слова, ніби смакував моє ім’я, пробуючи кожен його звук.

- Маленька кохана коштовність, - додав, окинувши мене оцінювальним поглядом.

- Що? - я мимоволі здивувалася знову, знову ж таки не втримавши емоцій.

І тут же мало не загарчала від досади, яка ж я бездарна учениця й зовсім нікудишня акторка, якщо кілька слів так легко вибивають мене з рівноваги! Схоже, я трохи переоцінила свої здібності або ж недооцінила Саблера.

- Так перекладається ваше ім’я, - пояснив герцог.

- А, не знала, - чесно зізналася, а про себе подумала: «Цікаво, а що означає його ім’я - Давей? Напевно, щось на кшталт “страшний і жахливий”».

Закінчивши з церемоніями, ми сіли за стіл. Деякий час мовчки пили чай. Я намагалася не піднімати очей на герцога, уважно розглядала візерунок на чашці, серветки на столі, словом, вдавала з себе милу сором’язливу дівчину на виданні. Супротивника треба ввести в оману, переконати, що ти не становиш для нього жодного інтересу, а тим більше, загрози.

Кетті ж, навпаки, свердлила його недобрим поглядом. І звідки тільки в неї взялася ця сміливість? Ще недавно тремтіла, не в силі й слова мовити, а тепер, дивись, дірку просвердлить у герцогові своїми очиськами. Треба її відправити подалі, а то ще, боронь Боже, моя захисниця щось утне й видасть мене, сама того не відаючи.

- Кетті, ви можете бути вільні, - мовила я, але вона не зрушила з місця. «Що ще вигадала ця дурненька? Вірність її була безмежна, а от розуму, на жаль, природа не додала».

- Кет, - повторила я значно суворіше. - Залиш, будь ласка, нас із Його Світлістю наодинці, у нас важлива розмова.

Вона кинула на мене промовистий погляд,  мовляв, сама напрошуєшся на неприємності і, гордо задерши носик, таки попрямувала до виходу. Я з полегшенням зітхнула. Герцог із неприхованим інтересом спостерігав за цією сценою, тож довелося дати пояснення:

- Кетті вважає своїм обов’язком опікуватися мною, особливо після смерті моїх рідних. Для неї я досі дитина.

Саблер загадково всміхнувся:

- Так, старі слуги дорослих господарів ще довго сприймають їх дітьми, таке трапляється. Вам пощастило - нині рідко зустрінеш таку відданість.