12

Збиралася я повільно, на ходу обмірковуючи, що може означати візит цього страхітливого герцога. Невже я десь таки наслідила? Спробувала пригадати в найдрібніших подробицях події вчорашнього дня й ночі. Дарма, поспіхом це було неможливо, потрібно значно більше часу, ніж ті кілька хвилин, що я мала. Головне - переконати підступного Змія, що я й гадки не маю про пограбування, адже весь день провела… до речі, де ж я його провела? Ну, скажімо, у своїй лабораторії. Точно, саме там! Майже ідеальне алібі! Щоправда, підтвердити його ніхто не зможе. Але й спростувати теж. Вирішено, так і скажу: весь день працювала у своїй лабораторії й засиділася там до пізньої ночі.

Лабораторія була не зовсім моєю, точніше, стала моєю після смерті бабусі, перейшла у спадок. Я час від часу там працювала, хоча зілля давно перестали мати попит. Та все ж інколи до мене заходили літні приятельки моєї ба, радше зі співчуття, ніж по допомогу, але й за такий заробіток я була вдячна. Можливо, з часом, коли всі зрозуміють, що я теж дещо тямлю в цілительстві, до мене потягнуться хворі й немічні з усієї країни. А поки що лабораторія зійде як прикриття для моїх темних справ.

З алібі розібралася. А що далі? Усього ж не передбачиш. Доведеться імпровізувати! Із цим у мене завжди виходило краще, ніж із заздалегідь продуманими планами. Мій найкращий план - «на місці розберемося» або «зорієнтуємося за обставинами»: головне - тримати вуха насторожі й не базікати зайвого.

Вийшовши з кімнати, я зупинилася: серце калатало, мов навіжене, руки дрібно тремтіли. Це погано. На мить майнула думка: « чи не випити валеріани?»  Але я одразу її відкинула. Ліки притуплюють реакцію, а розум має бути ясним; хвилювання, навпаки, додає йому гостроти й спритності. Це я засвоїла з уроків діда так само, як і вміння тримати обличчя в будь-якій, навіть найкритичнішій ситуації. Герцог, можливо, й не читає думок, зате здатен упіймати на брехні за найменшою інтонацією чи жестом. Тож відповіді на його запитання треба будувати так, щоб звести брехню до мінімуму. Дід учив мене цього, і його наука не повинна пропасти даремно.

***

Очільник Таємної канцелярії повільним поглядом обвів вітальню короля злодіїв. З того разу, коли він бував тут востаннє, наче нічого не змінилося: та сама обстановка, ті самі прозорі фіранки на вікнах, ті самі пейзажні картини на стінах, але відчувалася втрачена теплота, затишок, що колись панував тут. Усе було стерильно чисте й, здавалося б, на своїх місцях, та щось невловиме зникло. Вітальня в ніжно-бежевих тонах стала безликою, неживою, мов у готелях. Ніби разом зі смертю господині пішла й душа дому.

Герцог добре знав покійних господарів цього колись знаменитого особняка, хоча їхньої прийомної онуки жодного разу не бачив, і лише тепер це здалося йому дивним. Втім, про її існування він знав, так само як і про трагедію цієї родини.

Сьогодні він примчав сюди за поривом, зрозумілим лише йому самому, таким, що не піддавався ні логіці, ні поясненням. Що це було? Інтуїція чи передчуття? А може, звичайна цікавість?

Викрадену коштовність знайшли в домі «Принца» з разючою легкістю. Причому господар і сам щиро здивувався появі в його оселі такого «гостя». Він був настільки приголомшений знахідкою служачих таємного відомства, що знадобився певний час, аби оговтатися.

Саблер одразу зрозумів, що того підставили - це було ясно, як білий день. Наступне питання було: кому це вигідно? І тут вимальовувався доволі довгий список охочих, адже «Принц» устиг насолити багатьом.

Гріг, отямившись від шоку, почав гарячково виправдовуватися, але герцог удавав, ніби не вірить жодному його слову. Як же йому подобалася вся ця ситуація! Її можна було використати, щоб запроторити цього злодюжку за ґрати, тим самим послабивши його вплив і авторитет у злочинному світі. До герцога навіть доходили чутки, що той зазіхає на крісло самого «Короля».

І хоча Гріг на свій захист навів доволі переконливі аргументи, Саблерові кортіло замкнути його за ґратами, так і свербіли руки скористатися цим подарунком долі. Доводи злодюжки були логічні: мовляв, він не настільки дурний, щоб ховати камінь у себе вдома, та ще й напередодні весілля, коли такий скандал йому зовсім ні до чого. Він, Гріг Олстон, як справжній джентльмен, не дозволить ні собі, ні іншим засмучувати свою наречену, порядну дівчину, й ганьбити її добре ім’я… і так далі, і тому подібне. Злодій ладен був негайно вирушити на пошуки того «гада», який підставив такого «шанованого» чоловіка. Версії висувалися різні, але все зрештою зводилося до одного - боротьби за владу.

Після нічної розмови з «Принцом» герцогові закортіло познайомитися з його нареченою. Він здивувався, дізнавшись, хто вона. Та, пам’ятаючи далекосяжні плани жениха, це вже не здавалося таким несподіваним. А що ж, одружитися з онукою короля - непоганий хід, який зміцнить його позиції.

***