10

Та відволікатися не варто - справа понад усе! Треба залишити камінь так, щоб одразу він не впадав у вічі, але під час обшуку обов’язково знайшовся. Я озирнулася і, злорадно посміхнувшись, сховала діамант у китайську вазу, доволі старовинну, яку Гріг обожнював.

Ще раз перепросила свій камінчик і так само непомітно, як увійшла, покинула дім свого ворога. Так, саме так! Віднині він - мій ворог.

Залишалося ще дещо, і я попрямувала до особняка маркіза Казаті, на місце злочину.

Як і гадала, там ніхто не спав: майже в усіх вікнах горіло світло, а біля воріт стояла карета Таємної канцелярії. Баронеса, вочевидь, уже виявила зникнення й підняла всіх на ноги. От, мабуть, дісталося герцогу Саблеру! Адже камінчик поцупили просто в нього з-під носа. Я ще раз ледь помітно задоволено відзначила про себе й підійшла до візника, що стояв біля воріт.

- Хтось помер? - запитала ніби між іншим, із задоволенням помічаючи довкола таких самих нічних зівак.

- Ні, - ліниво відповів той. - Пограбування.

- А-а-а, - протягнула я й кинула наче ненароком: - Знову «Принц» розважається...

З цими словами я відступила в тінь, чекаючи на подальший розвиток подій. Очікування виявилося недовгим. Хлопець легко проковтнув закинуту мною наживку, і вже за хвилину візник відокремився від карети й швидко попрямував доріжкою до особняка.

Справу зроблено, час і додому. Цей вчинок мене не прикрашав і був огидним: усе ж таки зраджувати своїх - остання справа. Але доводи розуму заглушував напад ревнощів і образи від зради.

Додому я дісталася вже на світанку, тихенько прокралася до своєї кімнати й, не роздягаючись, впала спати, одразу поринувши у світ марень, дався взнаки тривожний день.

Прокинулася, коли сонце вже весело зазирало у вікно, отже, день був у самому розпалі. Потягнулася, всміхнулася і… усмішка повільно сповзла з обличчя. Спогади про вчорашній кошмар увірвалися болем у мою поранену душу. Я заплющила очі. Як же соромно! Тепер, при світлі дня, нічні події вирвали мимовільний стогін, а моя помста здалася дитячою й безглуздою.

Це ж треба було пожертвувати заради такого своїм камінчиком. Знову назвавши себе дурепою, я згорнулася клубочком і накрилася з головою ковдрою, намагаючись відгородитися від неприємних спогадів.

Та довго віддаватися виснажливому самокатуванню мені не дали. До кімнати вихором увірвалася Кетті - моя економка, кухарка, покоївка й найближча подруга в одній особі. Інші слуги ще два роки тому розбіглися, бо платити їм мені було нічим.

Не пішли лише Кетті й старий Роджер - ровесник діда, який знав нашу родину все життя. Тепер він став і конюхом, і дворецьким, і взагалі робив усе, де була потрібна чоловіча рука, а Кет узяла на себе всі хатні обов’язки.

- Уже прокинулася? - вигукнула вона нервово.

- Що сталося? - я миттю насторожилася, здивована її тоном, і висунула голову зі свого укриття.

- До тебе відвідувач! - відповіла Кетті на моє німе запитання й тремтячим голосом пошепки додала: - Сам герцог Саблер пожалував!

Почувши про непроханого гостя, я схопилася, мов ошпарена, і заходилася метатися кімнатою. У дзеркалі впіймала власне відображення: волосся сторчма, очі від жаху величезні, у голові - жодної путньої думки.

Економка затремтіла ще дужче, побачивши мою реакцію.

- Що йому тут потрібно? - прошепотіла я, з надією дивлячись на неї, хоча й розуміла, що відповіді вона навряд чи знає.

Серце пішло в п’яти, і, здається, там і лишилося.

Невже попалася? Невже це кінець?! Так безглуздо через дурну витівку! Десь наслідила, і моїй злодійській кар’єрі настав ганебний фінал. Помститися, бачте, надумала - дитячий садок, та й годі! Такі справи не робляться згарячу й у запалі. Як там каже народна мудрість? Помста - це страва, яку подають холодною! А я… ех, дурне дівчисько! Емоції затьмарили розум - і ось результат! Коли дід був поруч, я була справжньою профі у своїй справі, а без нього я не хитра й невловима Лисиця, а так - лише її хвостик, та ще й куций.