8

Я блаженно усміхнулася: треба показати Грігові мою «Маркізу». Він оцінить, адже він теж злодій, і доволі відомий у наших колах. Дехто навіть пророкує йому «кар’єру» не менш успішну, ніж у діда, а завдяки здобутому авторитету багато хто бачить у ньому майбутнього короля.

Ось так, онука колишнього короля невдовзі стане дружиною нового. Смішно звучить, тільки мене ці титули зовсім не хвилюють.

Пів години ходу, і я побачу свого коханого. Час для візитів, звісно, не найвідповідніший, але, гадаю, до мене це не стосується. Наречена може приходити до нареченого будь-коли.

Я бадьоро підійшла до будинку і майже злетіла сходами, перестрибуючи через сходинку. Іти спокійно ніяк не виходило, мене переповнювали емоції й виривалися назовні, а усмішка не сходила з обличчя.

У домі було тихо. Мабуть, усі вже спали, а от Гріг навряд чи: він зазвичай довго працює, інколи просиджує всю ніч. У спальні світла не було, і я попрямувала до кабінету. З-під дверей пробивалася слабка смужка світла. Так і є- працює, мій трудівник.

Ходити я вмію дуже тихо, дід навчив. Підкравшись, я потягнула двері й уже відкрила рот, щоб вигукнути: «Сюрприз!», та так і завмерла з відкритим ротом. Сцена, що постала переді мною, закарбувалася в пам’яті, мабуть, на все життя.

Він був не один. З Лізеттою, тією самою, що весь час крутилася біля Гріга, і, як видно, не дарма. І займалися вони зовсім не грою в шахи.

Мені стало гидко. Усередині все наче заніміло, голова відмовлялася думати. Цілком машинально я зробила крок назад і безшумно зачинила двері. Не бачачи нічого перед собою, не розуміючи, що роблю, вийшла на вулицю. Вдихнула свіже повітря, намагаючись позбутися нудоти, що підступила до горла.

Повільно поплелася в бік набережної, звідки ще кілька хвилин тому так весело прискакала.

Додому йти не хотілося. І що там робити? Вити в подушку від образи й відчаю, що накрили мене з головою? Думки плуталися, порожнеча, що оселилася в шлунку, здається, дісталася й до мозку. У голові лише луною звучало: «Чому?»

Ми ж збиралися одружитися. Хіба це не означає вірність?

«Чоловіки, мабуть, інші… їм це потрібно», - намагалася я переконати себе, хоч якось пояснити й виправдати підлість і зраду коханої людини.

Ні! Нісенітниця це! Якщо він кохає, то не дивитиметься на інших жінок - у нього просто не виникне такої потреби.

У цьому я була переконана, бачачи приклад усього життя моїх бабусі й дідуся.

Раптом у голові, ніби стався невеликий вибух, усі пазли почали складатися в чітку картину, і від цього стало ще болючіше. Захотілося розплакатися, я навіть спробувала видавити бодай одну сльозу, сподіваючись на полегшення, але нічого не вийшло.

- Яка ж я дуууууреееепааа! - протягнула я вголос, і мені відповіло відлуння порожніх вулиць. Неймовірна дурепа! Як можна було бути настільки сліпою?! Усі його постійні зникання на місяці, усі безглузді відмовки, у які я вірила беззастережно.

Я настільки йому довіряла, що навіть коли одного разу на святі за спільним столом він сказав мені, що в келиху не віскі, а вино, я пила його дрібними ковтками, намагаючись смакувати. І сама не вірила власним відчуттям, бо язик і горло пекло, але я більше вірила коханому, ніж собі.

Як соромно! Повна дурепа! Як же він, певно, потішався з мене.

Чомусь саме цей випадок зараз виринув у пам’яті, і відразу все стало на свої місця. Дивні, глузливі погляди оточення мого коханого. Лізета, що поглядала на мене з німою зверхністю в очах, і не тільки вона. Я застогнала, не в силі словами передати те розчарування, що накрило мене.

Але як же ті дивовижні миті, що були в нас із ним?! Невже там було лише лицемірство і брехня?