6

Потім дід обійняв би й додав, що пишається мною. Повним ім’ям дід називав мене в особливо урочистих випадках, а частіше - Марі або Лисеня, і це мені значно більше подобалося. А от ба навряд чи схвалила б таке «дорослішання» й прочитала б довгу нотацію, хоча в глибині душі теж пишалася б гідною ученицею Короля злодіїв. Недарма ж вони прожили разом стільки років, і вона завжди була вірною й надійною супутницею свого короля.

Смуток - не те почуття, якому я здатна довго піддаватися. Уже два роки, як немає моїх рідних, але час не стирає ні болю, ні туги, мені їх і далі не вистачає. Та треба рухатися вперед: вони любили життя, і я не дозволю собі потонути в печалі.

У мене є з ким поділитися радістю. Вже майже рік, як я з Григом Олстоном, принцом злочинного світу. Ми познайомилися незадовго до закінчення мого навчання, уже після смерті батьків, під час одного з моїх приїздів додому.

Григ виявився таким турботливим і ніжним. Увесь цей час він був моєю опорою. Період до завершення навчання тягнувся нескінченно довго, а канікули в обіймах коханого пролітали, мов один день.

Ні, я повинна розповісти йому. З ким іще мені поділитися своїм тріумфом? Для мене це була справжня перемога, перша така серйозна справа, і одразу успіх!

Усміхнувшись своїм думкам, я побігла доріжкою до виходу з парку, але, майже діставшись арки, що увінчувала вхід, зупинилася.

Дід був би проти того, що я зараз хотіла зробити. Він забороняв мені відкривати будь-кому таємницю про те, що я і є та загадкова Лисиця. Ніхто й ніколи не мав дізнатися про моє справжнє походження - дідусь попереджав мене не раз. Але ж Грігові можна? Він же майже мій чоловік… І все ж сумніви не відступали. Порушити слово, дане дідові, не хотілося, але й не поділитися радістю з єдиною близькою мені людиною я теж не могла.

«Ми ж майже одружені, - намагалася я переконати себе, - після весілля все одно все стане відомо». Уявляю, як витягнеться його обличчя. Він більше не ставитиметься до мене поблажливо, вважаючи дитиною.

Ще трохи помилуюся своєю коштовністю, і піду до Гріга, мого вже офіційного нареченого. Минулого тижня він зробив мені пропозицію. І я її прийняла. Сподіваюся, дід і ба схвалили б мій вибір. Як же мені бракує їх саме в такі миті, коли треба приймати доленосні рішення. Але мені весь час здається, що вони й досі допомагають і оберігають мене звідти, де зараз перебувають.

Сьогодні, попри успіх, мені було трохи сумно.

Відкинувши сумніви, я все ж переконала себе в правильності свого рішення і, хоча на душі вперто шкребли кішки, зусиллям волі змусила їх замовкнути.

Гріг… Я мрійливо закотила очі. Який же він красень! Світле волосся, карі очі, високий, добре складений. Він утілював у собі всі мої дитячі мрії про принца, і прізвисько в злодійському світі мав таке саме - Принц, певно, через свою неймовірну привабливість. Навіть манери в нього були, як у справжнього аристократа. Подейкували, що він незаконнонароджений син якогось лорда.

Найдивовижніше в нашій історії те, що така людина звернула увагу на таку непоказну мене. Це було дивно й незвично, мов казка, що відбувається наяву, та ще й зі мною в головній ролі.

Щодо своєї зовнішності я не мала жодних ілюзій - таких, як я, називають сірими мишками. Дід казав, що це дуже добре для моєї справи: чим непомітніша, тим більше шансів залишитися непоміченою, а отже, і не впійманою. А ще він завжди додавав, що в його улюбленої онуки найгарніші у світі очі. Думаю, він хитрував. Очі в мене найзвичайнісінькі, сірі. Риси обличчя правильні, губи трохи пухкі, верхня ледь виступає вперед, ніби я весь час на щось ображена. Волосся темно-русяве, трохи хвилясте. Трохи - це означає, що воно стирчить у різні боки, зовсім не зважаючи на господиню та її бажання. Тож на голові в мене завжди легка «кульбабистість».

І от на таке диво Принц звернув своє королівське око.