5

Пара, нічого не підозрюючи, вийшла, покоївка повернулася, вдячно кивнула мені й одразу взялася до своєї роботи, а я поспішила зникнути. Далі залишився ще один візит до кабінету економки, і моє рекомендаційне письмо зникло зі столу. Уніформу я кинула в пральні, там же перевдяглася в хлопчачий одяг, у якому тепер мене можна було прийняти хіба що за забрілого до багатого кварталу бідного шибеника.

Чорний хід - і я на волі! Причому не сама. Мій камінець приємно холодив долоню.

Опинившись за межами особняка, я перевела подих і ледь стримала радісний вигук.

Перша серйозна справа і одразу успіх! Усе, що було раніше, то так, дрібниці, дитячі витівки.

Дід би мною пишався! Не дарма минули його уроки. Сьогодні його учениця склала випускний іспит на «відмінно»!

Так, дідусь у мене був, ні багато ні мало, король злодіїв! Щоправда, в останні роки життя він сам цим уже не займався - за рангом не годилося, зате мене, свою улюблену онуку, привчив до цього кумедного ремесла ще з далекого дитинства.

Уже у свої чотирнадцять я була доволі відомою у «вузьких колах» під прізвиськом Лисиця. Це прізвисько мені дав саме він - за мою дивовижну, як казав, успадковану спритність і хитрість. От тільки ніхто не знав про наше споріднення - це була сімейна таємниця. Для всіх Лисиця - загадкова незнайомка, що з’явилася нізвідки п’ять років тому й за цей час здобула славу невловимої та везучої злодійки.

Я рано втратила батьків, вони загинули, і їх мені замінили дідусь із бабусею, які, на жаль, теж не змогли уникнути цієї долі й померли за таких самих дивних обставин. Хоч ніхто цього вголос не казав, я знала - їх убили. Це кляте протистояння за владу, через нього й мені тепер доводиться приховувати своє походження, інакше за моє життя не дадуть і ламаного гроша.

Цілих сімнадцять років я була щаслива в люблячих обіймах Сари й Річарда Голдманів.

Ба була прихильницею суворого виховання, а от дід завжди мене балував, його любов до мене була просто безмежною. Можливо, він відчував свою провину за те, що онука залишилася сиротою.

Король злодіїв і жива легенда кримінального світу, непохитний і вимогливий, а подекуди навіть жорсткий (але, наскільки мені відомо, завжди справедливий), тільки зі мною ставав м’яким і ніжним. Скільки себе пам’ятаю, мій любий дідусь ні в чому не міг мені відмовити: варто було лише ніжно до нього притулитися, цьомкнути в щічку й заспівати, що він у мене найкращий дідусь у світі й я його дуже люблю. Дід танув, як морозиво влітку, і дозволяв мені все.

Дивлячись на це, сувора бабуся лише хитала головою й наполегливо намагалася зробити з мене хорошу людину. На її думку, хорошою людиною я могла стати тільки тяжко працюючи разом із нею на ниві народного цілительства, і ніяк інакше. Моя ба була знаною в нашому місті, та й за його межами, цілителькою. Від неї мені у спадок дістався кабінет у самому центрі міста, який їй викупив дід за страшенно великі гроші. І бабуся чудово знала, яким шляхом вони були здобуті, але завжди мовчала з цього приводу, воліючи заплющувати очі на цей, безперечно, злочинний факт. Натомість нас із дідом із завидною регулярністю, строго раз на квартал, наставляла на путь істинний, намагаючись втовкмачити в наші голови, що тільки «праця, і праця на благо людства - це головний і єдиний сенс життя кожної порядної людини». На що я їй завжди чесно заперечувала: «А жити коли?!» Бабуся лише мовчки хмурила брови, але залишалася непохитною в цьому питанні. І таки домагалася свого - я ставала слухняною онукою, щоправда, лише на певний час.

Спочатку моя «суспільно важлива» праця зводилася до допомоги бабусі по господарству, а коли трохи підросла, я працювала в неї в лабораторії. На перших порах бабуся допускала мене лише до брудної роботи: прибирати приміщення й мити лабораторний посуд, та й то з осторогою. Коли ж я пройшла випробувальний термін, мене «підвищили» і допустили до вивчення складів різних лікувальних зіль і еліксирів. Хоча, якщо чесно, мені завжди подобалося ставити досліди й вигадувати нові настоянки, змішуючи еліксир від кашлю з еліксиром від закрепу.

Ба часто сварила мене за такі витівки, інколи навіть «пестячи» ременем, але, бачачи мою невиправність, на деякий час залишала в спокої.

Дід ніколи не читав моралей, і з ним завжди було весело. Він теж мене навчав, але свого хитрого й, як на мене, дуже захопливого ремесла. Ми разом ходили «на справу», і навіть коли я її зривала, тікаючи, дід лише сміявся й підбадьорював, що наступного разу все обов’язково вийде.

Характер у діда був легкий, веселий, він і сам був такий: жвавий, верткий, а коли усміхався, в кутиках очей з’являлися улюблені мною сонячні промінчики зморшок.

І що цікаво, бабуся слухалася його беззастережно, хоч і часто бурчала, здебільшого про моє «погане» виховання. Дід завжди був авторитетом і поза домом, його поважали й навіть боялися, хоча я й досі не розумію, як можна боятися такого добряка.

Бабуся ж, навпаки, вогонь, а не жінка. Як розійдеться - ми з дідом одразу «в кущі». Це він так кумедно вигадав: насправді ми ховалися в нашому саду й вигадували різні ігри, наприклад «укради рукавичку». Суть проста - я мала непомітно поцупити в діда просто з-під носа його робочу рукавицю. Коли мені це вдавалося, я так верещала від захвату, що ба миттю нас знаходила. Але на той час вона вже була спокійна й розсудлива. Довго гніватися бабуся не вміла.

Чомусь саме тепер я особливо гостро відчула, як мені їх бракує. Так хотілося розділити свій тріумф із найріднішими. Уявляю, що сказав би дід, побачивши цей діамант.