Розділ 2

Цей камінь одразу й беззастережно полонив моє серце і душу у свою сяйливу клітку. Це було кохання з першого погляду. Ледь побачивши його одного разу, мигцем, я була підкорена навіки. Він мене зачарував, заворожив, загіпнотизував. Це був мій діамант. А те, що якийсь час він належав комусь іншому, то чисте непорозуміння, запевняю вас. Яке я просто мусила виправити.

О, це далося мені нелегко. Цілий місяць я з терпінням і впертістю стежила за баронесою Бассет, саме вона на той час була власницею коштовності. Хоча ні, радше лише носійкою, адже його справжньою господинею могла бути тільки я. За цей час я лише раз побачила свою «Маркізу». Тужливо зітхнувши й пообіцявши їй подумки, що скоро визволю її, я продовжила своє «полювання», ні на мить не сумніваючись, що стримаю обіцянку.

Баронеса вдягала цей діамант лише на найурочистіші прийоми й бали.

Саме сьогодні такий і відбувався.

У надії, що вона знову почепить на свою, аж ніяк не лебедину, шию мій камінець, я вирушила до маєтку графа Казаті, де мала відбутися заручини його єдиної доньки. Чим не визначна нагода?

Панове ніколи не звертають уваги на прислугу. І дарма. Особливо під час великих прийомів і пишних балів. Обслугу набирають на допомогу, як то кажуть, просто з вулиці, аби лише була рекомендація. А така в мене була, завдяки знайомому майстрові, який у два рахунки підробляв будь-який папірець.

Зібравши в кулак усю свою сміливість і покликавши їй на допомогу зухвалість, я вирушила на справу.

У маєтку мене зустріла літня економка, яка, особливо не вчитуючись у рекомендаційний лист, недбало кинула його до стосу таких самих і відразу ж відправила мене до кастелянші по уніформу.

Уважно простеживши за листком із моїми даними, хоч і вигаданими, що повільно спланував униз, я подумки відзначила, що потім його обов’язково треба буде знищити, слідів залишати не варто. З цими думками рушила в указаному напрямку.

Перевдягнувшись у форму, я стала ще більш непомітною в натовпі безликої прислуги. У моїй справі це надзвичайно важливо - залишатися якомога непримітнішою. Дід із самого дитинства повторював, що очі в мене - найпомітніша риса, тому їх треба особливо ховати. «Ховай очі», - не раз казав він мені, навчаючи свого ремесла.

«Мій рідний дідусю…» - серце стиснулося від болю. - «Як же мені тебе бракує! Вже два роки, як вас із бабусею немає, а біль не стає меншим».

Завдяки дідовим урокам і своєму вродженому акторському таланту я з роками стала справжньою майстринею маскування й перевтілення. Сьогодні вдягла заздалегідь підготовлені лінзи, що зробили мої очі бляклими й невиразними, вії трохи припудрила, щоб вони здавалися не такими темними. Уважно оглянувши себе, задоволено кивнула. «Дуже добре». У такій мишачо-непомітній подобі мене ніхто не впізнає.

До комплекту уніформи, окрім скромної закритої сукні з довгими рукавами та білого фартуха, входив ще й кумедний чепчик, під який я із задоволенням сховала волосся. Тепер, навіть якби хтось узявся описувати мою зовнішність, окрім білого передничка й безглуздого чепця, нічого б не згадав. Перевдягнувшись, я рушила розвідати обстановку.

Якщо дивитися збоку, здавалося, що навколо панує хаос. Насправді ж слуги сновигали туди-сюди в чітко впорядкованій метушні, до якої невдовзі приєдналася і я. Щось носила, витирала, подавала. За кілька годин так утомилася, що вже пересувала ноги радше за інерцією. Та праця, як любила повторювати бабуся, облагороджує. Не думаю, що зараз я з нею цілком погоджуюся, але якесь дивне задоволення все ж було.

Нарешті все було готове до майбутнього прийому, і нас відправили до крила для прислуги, щоб не тинялися без діла під ногами. Зайшовши на кухню, я забилася в найдальший куточок.

Жаліслива куховарка, глянувши на мене, похитала головою й простягла пиріжок. Мабуть, моя крихка статура викликала в неї напад співчуття.

Я із вдячністю прийняла здобу, тільки тепер відчувши, що через хвилювання цього дня та ще й важку фізичну роботу страшенно зголодніла. Повільно жуючи ласощі, занурилася в роздуми. За моїми підрахунками, баронеса сьогодні мала вдягнути діамант, адже нагода якраз підходяща, дуже на це сподіваюся. За час спостережень я зрозуміла, що особливим смаком ця пані не вирізнялася й могла причепити камінь, не зважаючи на колір чи крій сукні. Залишалося лише молити провидіння, щоб сьогодні баронеса не втратила шанс похизуватися дорогим аксесуаром. Інакше доведеться починати все спочатку, а робота прислуги, як я вже встигла переконатися, зовсім не моє.