3

Я з самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, любила гуляти вночі, чим викликала занепокоєння рідних. За довгі опівнічні походеньки мені частенько діставалося від моєї любої, нині вже покійної бабусі. Та жодна прочуханка, навіть із застосуванням таких серйозних виховних аргументів, як ремінь, не змогла вибити з мене цієї любові. Я, не зважаючи на заборони й покарання, знову і знову блукала нічними вулицями нашого великого й дуже красивого міста, милуючись ним, повністю занурившись у світ власних фантазій. І ось дитинство залишилося позаду, але своїм звичкам я не зраджую й досі.

Після теплого весняного дощу бруківка була всіяна калюжами, у яких відбивалися нічні штучні сонця, і від цього вулиця здавалася казково нереальною. Того вечора в повітрі стояв п’янкий запах квітучих дерев. Весна впевнено набирала сили, додаючи до мого й без того піднесеного настрою ще одну хвилюючу ноту.

Ось уже пів години я перебувала в стані ейфорії: душа співала, серце вибивало дріб, підтанцьовуючи їй у такт. Я неслася нічним містом по-дитячому, підстрибом, наспівуючи веселенький нехитрий мотивчик. Рухатися спокійно в такому тріумфальному стані було просто неможливо.

На щастя (і це чимало важить для мого дивакуватого хобі), дорогою не трапилося жодного перехожого — та й звідки їм узятися о другій ночі. А то вони б, певно, запам’ятали дивну, якщо не сказати божевільну, істоту, що мчить кудись щодуху в таку пізню пору.

Вигляд у мене був, як у дрібного хулігана. Я й сама по собі худорлява, невисокого зросту, а в потертій кепці з козирком, що приховує очі, за потреби справляла враження хлопчиська-оборванця, якими кишать наші вулиці. Руки я завжди тримала в кишенях величезних шароварів, а ансамбль доповнювала куртка таких же неосяжних розмірів, у якій можна було заховати не лише мене, а ще й когось. Так, дівчину в мені розгледіти було непросто, тим паче привабливу. У такому вбранні мене сприймали за шпану з бідних кварталів. Утім, це мало мене турбувало — навіть було на руку: не привертало зайвої уваги, перетворюючи мене майже на невидимку.

Та сьогодні був особливий день, точніше — ніч. У цю пору я згоряла від нетерпіння: ще зовсім трохи — і я побачу його. Серце тремтіло в передчутті дива. Ще кілька кроків — і…

Добігши до парку, що простягався вздовж набережної нашої невеличкої річки, я з розгону плюхнулася на різьблену лавку під найяскравішим ліхтарем, який освітлював цей куточок міського відпочинку. Вдихнула на повні груди жасминовий аромат, що плив тут у повітрі, запаморочивши й без того мою голову, сп’янілу від успіху.

Нарешті — ще мить, і цей довгоочікуваний момент настав, хвилювання досягло свого апогею. У думках я відбила урочисту барабанну дріб і повільно витягла з кишені руку, стиснуту в кулак. Деякий час сиділа, намагаючись заспокоїти прискорене дихання, із заплющеними очима, боячись розімкнути долоню. А потім повільно розтиснула пальці…

О, це диво! На моїй долоні лежав він, граючи всіма своїми гранями у чарівному світлі ліхтаря, від чого здавався ще більш неземним. «Маркіза!» — великий діамант вагою майже вісімдесят шість каратів, виконаний у формі краплі роси.

Його так назвали на честь якоїсь там маркізи, ім’я якої давно кануло в небуття. За легендою, цей унікальний камінець було піднесено їй у дар за заслуги перед батьківщиною, і сам король обдарував її таким чином.

«Цікаво, які ж це такі заслуги так щедро винагороджувалися?» — я скептично скривила губи.

Та жодна маркіза, та що там маркіза — навіть королева його не варта! Лише я!

— Мій! — прошепотіла в екстазі, розглядаючи коштовність. — Тепер ти тільки мій!

Ніжно провела по ньому пальцем, і у відповідь камінець, ніби погоджуючись і схвалюючи, пустотливо підморгнув мені своїми гранями.

Обожнюю! Блиск коштовного каміння зводить мене, бідолашну, з розуму! Це сильніше за мою природу, сильніше за мене саму, і простого милування недостатньо — я повинна володіти такою красою. Я, і тільки я! Інакше моя душа ніколи не заспокоїться.

Нарешті предмет мого жадання був переді мною. Я його вкрала! Так! Так! Я це зробила! Гордо задерши свого маленького носика, я шумно видихнула і знову перевела замилуваний погляд на своє скарб. Усередині народилося й розквітло почуття тріумфу, яке неможливо передати словами, огорнувши мене теплом і радістю. У мене вийшло! І не просто вийшло — я зробила це віртуозно!

Швидко і чисто, без жодної зачіпки. Не підкопаєшся! Задоволено хмикнула: «Ай та я! Ай та молодець!»