2

Дивно, але шум погоні я перестала чути. Може, від болю? Зробивши ще кілька кроків, зрозуміла, чому переслідування припинилося: з того боку мосту, де було моє спасіння, теж піднімалися люди зі смолоскипами.

Озирнулася: і зворотний відступ перекрито. Обклали мене, мов звіра. От і все, добігалася, лисичко.

Я втомлено притулилася до кам’яних перил мосту.

Як же болить нога. Рана й досі кровоточила — якщо не перев’язати її найближчим часом, можу втратити забагато крові. Розглядаючи криваву пляму, що все ширилася по штанині, краєм ока вловила якийсь рух збоку. Підвела голову.

Від натовпу, що гнався за мною, відокремилася постать і почала наближатися. Уже з перших кроків я впізнала цього чоловіка. Сумнівів не лишилося — до мене повільно, крадькома, ніби боячись сполохати, ішов його сиятельство, герцог Лаїський, власною таємничою персоною.

Я сумно всміхнулася. Отже, ось хто влаштував на мене полювання. Я здогадувалася, хто за цим стоїть, але до останнього не хотіла вірити. Тепер переконалася на власні очі. Серце так стиснулося від болю, що потемніло в очах. Я заплющила їх, намагаючись стримати сльози. Хай би хто завгодно, але тільки не він, хай навіть за його наказом — тільки не особисто, мені було б так легше.

Голова Таємної канцелярії лише виконує свою роботу — яке йому діло до мене?

Ми з ним по різні боки закону. Я це чудово розумію, тільки серце ниє дедалі сильніше з кожним його кроком.

Як я могла йому повірити? Він же мисливець, а я — мішень. І все, що було між нами, — лише гра, спосіб підібратися ближче до зухвалої злодійки, яка кинула тінь на його бездоганну професійну репутацію.

«Лисиця — спритний, хитрий і обережний хижак і жаданий трофей для будь-якого мисливця».

Ну що ж, Лисичко, ось ти й стала трофеєм, черговим трофеєм. Чому ж у тій корисній книжці не написали, що лисичкам не можна закохуватися? Закохані стають довірливими, беззахисними і… дурними.

Спостерігаючи за ходою його сиятельства, я присіла на перила мосту. Здається, мій шлях на цьому й закінчиться. Сумний фінал, як для, здавалося б, веселої історії.

Він зупинився, вловивши мій рух, коли я відсунулася до самого краю.

— Іди до мене, — промовив так ніжно, що всередині все стиснулося, і простяг руку.

У ту мить мені з шаленою силою захотілося плюнути на все, забути цей кошмар, повірити й піти в його — такі рідні й теплі — обійми.

Це ж так просто — зробити кілька кроків. Та я не зрушила з місця. Усього кілька метрів відділяли мене від коханої людини, але вони були мов стіна, яку неможливо ні обійти, ні зруйнувати.

У противагу його словам пам’ять «послужливо» підкинула спогад.

«Я маю намір запроторити її за ґрати на все життя, там краса не знадобиться!» — ця фраза його сиятельства набатом прогриміла в моїй голові, розбиваючи закоханий туман ущент.

Протверезівши, я ледь не впала в іншу крайність — мене раптом охопила паніка, затьмарюючи тверезий розум.

Не хочу за ґрати! Я панічно боюся в’язниці. Одна лише думка про сирі каземати, про вічну ніч у темниці, про муки самотності — доводить мене до смертельного жаху. Ні, ніколи, ні за що!

«Поведінка лисиці в хвилини небезпеки може бути непередбачуваною…»

Злегка винувато всміхнувшись герцогу, я відштовхнулася носками від каменю й полетіла головою вниз, у темну гладінь річки.

Усе попереднє життя промайнуло перед очима, згадалося, як усе починалося — весело й безтурботно. Чи могла я тоді передбачити, що мій авантюрний характер і шалена любов до камінців приведуть до такого фіналу…

У світлі вуличних ліхтарів усе довкола здається якимось несправжнім, казковим — так легко повірити в нереальність світу. Якщо, примружившись, дивитися крізь напівзаплющені повіки на тьмяно-жовте світло нічних світильників, картинка розпливається, і вже перед тобою не звичайні ліхтарі, а таємничі й загадкові зірочки. Тільки їхнє сяйво не далеке й холодне, як у небесних родичів, а тепле й м’яке, яке можна розглядати без кінця. Від цього чарівного світла десь у самій глибині душі народжується маленький вогник передчуття дива. Він, розростаючись і наповнюючи приємним теплом усе всередині, перетворюється на дивовижну хмару надій і сподівань, що з кожною миттю набуває форми мрії.