Розділ 1

«Щоб полювання на лисицю було вдалим, мисливець спершу має дізнатися про всі звички цього найхитрішого звіра, а для цього слід її вистежити. І лише вистеживши плутовку, підкравшись до неї ближче, вивчивши її, можна переходити до переслідування, а точніше — до загону».

Дихання почало збиватися, нестерпно кололо в боці, але я знала: зупинятися зараз не можна за жодних обставин. Навіть озирнутися на переслідувачів боялася, чуючи за спиною тупіт.

Переслідувачі суворо дотримувалися всіх правил полювання. Його сиятельство ще жодного разу не повертався додому без трофея.

«Не можна дозволити себе впіймати. Я не згодна з долею здобичі!» — протестувала подумки.

На мою радість, довга пряма вулиця закінчилася, розгалужуючись на три невеликі звивисті. Я пірнула в найближчу — аби якнайшвидше зникнути з поля зору тих, хто гнався слідом.

Не знаю, скільки я блукала тими вузькими вуличками й кривими провулками, мов справжня хижачка, що замітає сліди. Лік часу втрачено, сили на межі. Відірватися від погоні не вдавалося. Мисливці то відставали, то знову виникали десь зовсім поруч. З’явилося відчуття, що мене вправно ведуть у певному напрямку, як заганяють звіра на справжньому полюванні. Здавалося, ось зараз зверну в черговий провулок — і вибіжу на червоні прапорці. У моєму випадку це були смолоскипи. Щойно бачила їхнє світло попереду — одразу змінювала напрям руху.

«Полювання на лисицю з прапорцями — вельми захопливе заняття, — знову сплив у пам’яті уривок із книги. — Найголовніше — не дати лисиці вирватися з облоги, не дозволити знайти вихід із кола, що замикається…»

Дихати ставало дедалі важче, за бік я вже навіть не трималася — біль притупився, став глухим. Утома накочувалася хвилями; інколи здавалося, що ще трохи — і не витримаю, впаду й більше не підведуся. Ноги ледве слухалися, я спотикалася на кожному кроці. Але вперто рухалася далі. Не здамся, навіть повзтиму, та не зупинюся — я знайду вихід.

Дорогу попереду знову освітили смолоскипи, я метнулася вбік і раптом усвідомила, що ця місцевість мені знайома. Від радості навіть швидше закульгала. Залишалося зовсім небагато — перетнути отой невеликий яр, потім міст, а за ним нетрі — і все. Починається моя територія. Ось він, порятунок! Головне — подолати цю останню відстань. На тому березі переслідувачі мене не дістануть: там навіть каміння обабіч дороги й розвалені халупи на моєму боці, і мій найвідданіший друг Шкет.

Усвідомлення близького порятунку додало сил, і я побігла щодуху.

Та, на жаль, недовго. Раптом пролунав хлопок, а за ним — запізнілий наказ: «Не стріляти!» Я впізнала голос, знайомий до болю…

Тієї ж миті щось сильно вдарило мене в стегно. Я звалилися, мов підкошена, і кубарем покотилася вниз у яр.

Схопилася — і відразу впала знову: стегно обпекло різким болем. Невже в мене стріляли? Але тоді з ноги стирчала б стріла. Що це? Якась дивна зброя? Перед очима потемніло. Обережно, долаючи біль і запаморочення, я підвелася на ноги. Мені не можна зупинятися — вони зовсім близько. Я торкнулася стегна — пальці відчули щось липке. Кров.

«Гнана переслідувачем, навіть смертельно поранена лисиця не помре, поки рухається…»

Роздумувати ніколи. Треба бігти. Ось він, міст — зовсім близько, а за ним бідні квартали, там їм мене не дістати. Усього якихось сто метрів — і свобода.

Кожен рух віддавався шаленим болем, але я йшла. Повітря вже виривалося з легень зі свистом. Ось і опора мосту. Ще трохи. Майже середина.