Частина 3

Мар`яна кружляла у палкому танці, розкинувши руки у сторони. Невимушено. Пристрасно. На її обличчі сяяла радісна усмішка, яка вже дуже давно не з’являлася через постійні цькування, образи та люту ненависть селян. Дівчина закрила очі, наспівуючи гарну, але настільки сумну мелодію, що у Богдана стислося серце від незрозумілої печалі. Він не наважувався приєднатися, боявся зіпсувати цей емоційний порив. Йому також вже давно не було ось так легко і весело, як зараз. Він затамував подих, аби не завадити дівчині, яка дзвінко засміялася зненацька, а потім зупинилася, дивлячись на вогник, який грайливо ширяв біля її обличчя.

— Нарешті, — крізь сльози прошепотіла Мар’яна, — як довго я чекала!

Сльоза скотилася по її щоці. Богдан лише усміхнувся, роздивляючись ті великі зелені очі, в яких виблискувало полум’я. У його душі панував спокій. Ось тут посеред темного лісу він знайшов те саме місце, де його поважали; де він був собою — такий, як є насправді. Богдан радів, що така молода та тендітна красуня звернула на нього увагу. Так, чоловік розумів, що був застарий для дівчини, але від одного її погляду він відчував себе на кілька років молодше. Вона слухала його, співчувала, та коли була на те потреба, давала поради. Таке лагідне, невинне створіння як Мар’яна, подарувало йому снагу до життя, яку він, здавалося, вже втратив назавжди. В його очах дівчина була чистою та безгрішною істотою, якою він захоплювався; яку він любив, наче ковток свіжого повітря. Немов промінчик сонця, вона освітила собою ту темряву, в якій чоловік існував вже безліч років. Все, що він робив усе життя — це заробляв гроші на потреби великої родини. І яка була вдячність за його відданість? Аж ніяка! Він існував заради сім`ї, яка не цінувала його!

Мар’яна продовжила наспівувати, повільно крокуючи поміж вогників та свічок. Її лис, який мирно куняв до цього часу, підвівся та підійшов до господарки й завмер в очікуванні. Відьма зазирнула йому в очі, після чого провела рукою по м’якому хутру, милуючись твариною. Вона пригадала як сільські діти мало не втопили її улюбленця, коли він ще був маленьким, беззахисними лисеням. Тоді вона й сама була дитиною та мало не загинула разом із ним. Не така, як інші — Мар’яна завжди потерпала від однокласників за те, що просто відрізнялася від них. А таких ніхто не любить.

Невже настільки погано бути собою? Вони прагнуть затягнути тебе до свого болота, де самі загрузли по самі вуха, не маючи сили визволитися з тієї трясовини, що затягує все глибше з кожним рухом. Всі ненавидять тебе, бо заздрять, що ти не серед них. Як довго вона боялася; як довго терпіла приниження та побиття! Її переслідували дорогою зі школи, аби поглузувати з неї, кинути каменем чи багнюкою, а якщо пощастить, то й побити так, що не було на тілі дівчинки живого місця. Ніхто не захищав її, всі дивилися й сміялися дитині в очі, коли вона захлиналася сльозами. Проте вона знайшла своє маленьке лисеня, чию матір вполювали через крадіжку. Цю маленьку істоту ненавиділи лише за те, що вона просто хотіла жити. Кому яка різниця, що у лісі не було чого їсти тварині? Вони звикли думати лише про себе!

— Йди, друже, — ласкаво наказала Мар’яна лису.

І він побіг, перебираючи лапками, наче кудись запізнювався. Богдан сидів мовчки, не цікавлячись, куди побіг лис. Та й навіщо? Йому зараз байдуже на все, окрім Мар’яни!

Дівчина підійшла до нього і сіла поруч. Така спокійна, така гарна, що не міг чоловік відвести від неї очі. Густе руде волосся спадало з її пліч. Він хотів торкнутися його, але боявся налякати.

— Чи пам’ятаєш ти, Богдане, нашу першу зустріч? — неочікувано почала говорити відьма. — Не ту, коли я зустріла тебе блукаючого у лісі, через те, що ти посварився зі своєю жінкою. А тоді, коли я ще була маленькою дитиною, пам’ятаєш? Ви прийшли на ставок із сім’єю.

— Щось не пригадую, — задумався чоловік, — чого це ти раптом згадала?

Богдан відчував себе молодиком, як колись, коли Соломія вперше зізналася йому у почуттях. Його щоки палали, бо він подумав, що Мар`яна вже давно цікавиться ним. Вперше за довгий час він пригадав, яким був у свої шістнадцять. Такий нерішучий, сором’язливий та щирий — Богдан повернуся думками у минуле, де він по-справжньому був щасливий.

— Невже? А я гадала, що таке неможливо забути, — незадоволено відповіла Мар’яна, подивившись чоловіку в очі. — Тоді твої діти ледве не втопили мене разом із моїм лисом. Пригадуєш тепер?

Вона весело усміхнулася, наче пригадала якийсь жарт, але Богдан напружився. Навіщо пригадувати таке жахіття та псувати гарний настрій? Йому не хотілося ворушити те, що він і так давно забув.

— Тепер згадав, але це все дитячі забавки! Не варто згадувати таке зараз, Мар’янко, — з усмішкою сказав чоловік, поклавши руку на коліно дівчини. — Усі діти сваряться, а згодом миряться. Ось таке воно… життя. То не будемо…

— Дитячі забавки? — перепитала відьма, не дозволивши Богдану домовити. Вона виглядала дещо обуреною, але враз змінила вираз обличчя, усміхнувшись. — Твоя правда! Не будемо псувати момент, на який я так давно чекала!

Мар’яна підвелася та засміялася так, що полум’я вогників стало яскравішим. Вона зробила декілька кроків вперед, після чого зупинилася, продовживши наспівувати. Богдан випрямив спину, та зробив глибокий подих. Все-таки вона ще була дитиною. Він накрив долонею обличчя від розчарування. Чого він прагнув весь цей час? На що сподівався? Вона навіть не дивиться на нього, а саме цього він прагнув понад усе. Йому геть було не цікаво, чого Мар’яна так раділа, чого очікувала цей довгий час. Він так і не пізнав її справжню; йому подобалося жалітися та балакати безперестанку, бо така була його сутність. Зациклений лише на собі, Богдан ніколи не питав у дівчини як пройшов її день? Чого вона сумує? Або чому у неї червоні очі? Як не питав й у Соломії. Чоловік звик концентруватися лише на своїх почуттях.

Та попри свій вік Мар’яна все добре розуміла. Вона пам’ятала геть усе та робила висновки. Не заради забавки вона пригадала їхню першу зустріч, бо саме відтоді усе й почалося. Саме Андрій — його син, цькував Мар’яну більш за всіх. Він хотів втопити маленьке лисеня, яке знайшов у кущах біля ставка; саме він штовхнув дівчинку у воду з містку через те, що вона не давала їм знущатися з тварини. Мар’яна не вміла плавати, захлинаючись водою, але тримала лисеня над головою, щоб те не втопилося. Діти сміялися. Вона і досі пам’ятає той дзвінкий сміх. Проте дякуючи їм, Мар’яна отримала свої здібності. Тоді вона вперше скористалася магією, благаючи річку про допомогу. Вода сама виштовхнула дитину з лисеням на берег, так що всі діти розбіглися, верещавши від страху. Тоді вона відчула в собі сили боротися з цим лихом самотужки!