Частина 3

Мар`яна кружляла в палкому танці, розкинувши руки в сторони. Невимушено. Пристрасно. На її обличчі сяяла радісна усмішка, яка вже дуже давно не з’являлася через постійні цькування, образи та люту ненависть селян. Дівчина закрила очі, наспівуючи гарну, але доволі сумну мелодію, що в Богдана стислося серце від незрозумілої печалі. Він не наважувався приєднатися, боявся зіпсувати цей емоційний порив. Йому також вже давно не було ось так легко та весело, як зараз. Він затамував подих, аби не завадити дівчині, яка зненацька дзвінко засміялася, а потім зупинилася, вдивляючись у вогник, який грайливо ширяв біля її обличчя.

— Нарешті, — крізь сльози прошепотіла Мар’яна, — як довго я чекала!

Сльоза скотилася по її щоці. Богдан лише усміхнувся, роздивляючись ті великі зелені очі, в яких виблискувало полум’я. На душі в нього панував спокій. Ось тут посеред темного лісу він знайшов те саме місце, де його поважали; де він був собою — такий, яким є насправді. Богдан радів, що така молода й тендітна красуня звернула на нього увагу. Звісно, чоловік розумів, що був застарий для цієї дівчини, але лише від одного її погляду він відчував себе на кілька років молодше. Вона слухала його, співчувала, та коли була на те потреба, давала слушні поради. Таке лагідне, невинне створіння як Мар’яна, подарувало йому наснагу до життя, яку він, здавалося, вже давно втратив. У його очах дівчина була чистою та безгрішною істотою, якою він захоплювався; яку він любив, наче ковток свіжого повітря. Немов промінчик сонця, вона освітила собою ту темряву, в якій чоловік існував вже безліч років. Все, що він робив усе життя — це заробляв гроші на потреби великої родини. І яка була вдячність за його відданість? Аж ніяка! Він існував заради сім`ї, яка не цінувала його!

Мар’яна продовжила наспівувати, повільно крокуючи поміж вогників та свічок. Її лис, який мирно куняв до цього часу, підвівся та підійшов до господарки й завмер в очікуванні. Відьма зазирнула йому в очі, після чого провела рукою по м’якому хутру, милуючись твариною. Вона пригадала як сільські діти мало не втопили її улюбленця, коли він ще був маленьким, беззахисним лисеням. Тоді вона й сама була дитиною та мало не загинула разом із ним. Не така, як інші — Мар’яна завжди потерпала від однолітків за те, що просто відрізнялася від них. А таких ніхто не любить.

Невже настільки погано бути собою? Вони прагнуть затягнути тебе до свого болота, де самі загрузли по самі вуха, не маючи сили визволитися з тієї трясовини, що затягує все глибше з кожним рухом. Всі ненавидять тебе, адже просто заздрять, що ти не серед них. Як довго вона боялася! Як довго терпіла приниження та побиття! Її переслідували дорогою зі школи, аби поглузувати з неї, кинути каменем чи багнюкою, а якщо пощастить, то й побити так, що не було на тілі дівчинки живого місця. Ніхто не захищав її, всі дивилися й сміялися дитині в очі, коли вона захлиналася сльозами. Проте вона знайшла своє маленьке лисеня, чию матір вполювали через крадіжку. Цю маленьку істоту ненавиділи лише за те, що вона просто хотіла жити. Кому яка різниця, що в лісі тварині не було чого їсти? Вони звикли думати лише про себе!

— Йди, друже, — ласкаво наказала Мар’яна лису.

І він побіг, перебираючи лапками, наче кудись запізнювався. Богдан сидів мовчки, не цікавлячись, куди побіг лис. Та й навіщо? Йому зараз байдуже на все, окрім Мар’яни!

Дівчина підійшла до нього й спокійно сіла поруч. Така лагідна, така гарна, що не міг чоловік відвести від неї очі. Густе руде волосся спадало з її пліч. Він хотів торкнутися його, але боявся налякати нечемним дотиком.

— Чи пам’ятаєш ти, Богдане, нашу першу зустріч? — неочікувано почала говорити відьма. — Не ту, коли я зустріла тебе, блукаючи в лісі, через те, що ти посварився зі своєю жінкою. А тоді, коли я ще була маленькою дитиною, пригадуєш? Ви прийшли на ставок із сім’єю.

— Щось не пригадую, — задумався чоловік, — чого це ти раптом згадала?

Богдан відчував себе молодиком, як колись, коли Соломія вперше зізналася йому в почуттях. Його щоки палали, адже він грішно подумав, що Мар`яна вже давно цікавиться ним. Вперше за довгий час він згадав, яким був у свої шістнадцять. Такий нерішучий, сором’язливий та щирий — Богдан повернуся думками в минуле, де він по-справжньому був щасливий.

— Невже? А я гадала, що таке неможливо забути, — незадоволено відповіла Мар’яна, подивившись чоловіку в очі. — Тоді твої діти ледве не втопили мене разом із моїм лисом. Тепер ти пригадуєш?

Вона весело усміхнулася, наче це був якийсь жарт, але Богдан напружився. Навіщо згадувати таке жахіття та псувати гарний настрій? Йому не хотілося ворушити те, що він і так давно забув.

— Тепер згадав, але це все дитячі забавки! Не варто згадувати таке зараз, Мар’янко, — з усмішкою мовив чоловік, поклавши руку на коліно дівчини. — Усі діти сваряться, а згодом миряться. Ось таке воно… життя. Тож не будемо…

— Дитячі забавки? — з обуренням перепитала відьма, не дозволивши Богдану домовити. Вона виглядала розлюченою, але враз змінила вираз обличчя, радісно усміхнувшись. — Твоя правда! Не будемо псувати момент, на який я так давно чекала!

Мар’яна підвелася та засміялася так голосно, що полум’я вогників стало яскравішим. Вона зробила декілька кроків вперед, після чого зупинилася, продовживши наспівувати. Богдан випрямив спину та глибоко вдихнув повітря. Все-таки вона ще була дитиною. Він накрив долонею обличчя від розчарування. Чого він прагнув весь цей час? На що сподівався? Вона навіть не дивиться на нього, а саме цього він прагнув понад усе. Йому геть було не цікаво, чого Мар’яна так раділа, чого очікувала цей довгий час. Він так й не пізнав її справжню; йому подобалося жалітися та балакати безперестанку, адже така була його сутність. Зациклений лише на собі, Богдан ніколи не питав у дівчини як пройшов її день? Чого вона сумує? Або чому в неї червоні очі? Як не питав й у Соломії. Чоловік звик концентруватися виключно на своїх почуттях.