Частина 1

Сьогодні вранці Соломія прокинулася в найжахливішому настрої. Вона неохоче перевірила час на телефоні, жмурячись від яскравого штучного світла, яке дратувало їй очі. Важке зітхання вирвалося з її грудей, перш ніж вона спромоглася підвестися з теплого ліжка й ступити ногою на холодну підлогу. Десь в сусідній кімнаті голосно ревіла маленька Катеринка. Вже четвертий раз вона прокидалася, щоб заспокоїти дитину, тому поспати за цю ніч жінці вдалося не більше трьох годин. Чоловік її натомість спокійно спав поруч, навіть не ворухнувшись від гучного крику власної доньки. Жінка дратівливо пирхнула в сторону сплячого та неспішно пішла до сусідньої кімнати, щоб вкотре виконати свій обов’язок.

Ось і почався черговий день, який нічим не відрізнявся від інших: хатні клопоти, діти, дратуючий чоловік, який вважав, що просидіти у сусідній кімнаті весь день і вдавати, наче його робота більш виснажлива за ту, що виконує Соломія — це головний чоловічий обов’язок.

Не такого життя вона прагнула, коли одружилася у свої сімнадцять років. Тільки-но закінчивши школу, Соломія вперше завагітніла, та як то буває, одружилася зі своїм однокласником, впевнена, що це любов на все її життя. Вони обидва хотіли велику та дружню родину, тож дівчина погодилася поступитися своїм майбутнім заради їхньої мрій. Її чоловік продовжив навчання у вищому навчальному закладі, а вона продовжила вагітніти, мріючи та виховуючи дітей. Та згодом молоде подружжя було вимушене переїхати з великого міста до села, де батьки Соломії підтримували їх як морально, так і фінансово, бо троє маленьких дітей вимагали не тільки грошей, а ще й пильної уваги.

Минав час, діти росли, а Соломія все більше занурювалась у рутинне життя домогосподарки. Вона все ще мріяла досягти успіху, але не у роботі, а у ролі матері. Всю себе вона повністю присвячувала дітям, забуваючи про все на світі, що не стосувалося її діточок. Чоловік не так цікавив її, як раніше. Вони навіть перестали проводити час лише удвох, що поступово віддалило подружжя. І згодом вони вже геть були чужі одне одному, але продовжували вдавати те, що прагнули бачити інші. У селі завжди були свої правила: головне — що подумають про тебе люди. Так навчала її мати, так навчала вона і своїх дітей.

Коли померла мати, а через рік і батько Соломії, життя для подружжя стало ще важчим. Більш ніхто не допомагав жінці поратися по дому, ніхто не підтримував її, даючи корисні поради. Щось глибоко всередині жінки надломилося. Тільки зараз вона відчула наскільки самотньою була у власній родині. Роки забирали своє: молодість, красу, а зрештою й останні надії. Тепер вона була сам-на-сам з тим розпачем, який поглинав її все більше з року в рік. І ніхто не помічав того, як вона захлиналася сльозами уночі.

Проте з часом почало здаватися, ніби жити стало легше, адже діти вже подорослішали, почали ходити до школи, та інколи допомагали матері у хатніх справах. Але Соломія знов завагітніла у свої тридцять років, наче біда не хотіла відпускати жінку. Вона вже й думати перестала про інтимне життя з чоловіком, поки він не повернувся додому геть п’яний і почав говорити все, що накипіло у нього на душі за роки життя без жіночої ласки та любові. Тоді Соломія вирішила дати те, чого він так прагнув, аби люди в селі не говорили про їхню сім’ю. Чоловік жалівся друзям, а ті розповідали усім, кому було не байдуже до чужого горя. А не байдуже було усім.

І ось вона стоїть посеред кімнати, колихаючи на руках дитину, яка реве так, наче її хтось ріже. Минуло три роки як ця дівчинка з’явилася на світ, та увесь цей час Соломія наче і не жила зовсім. Четверта дитина була настільки хвороблива, що бідна жінка вже не знала, куди себе діти. Безсонні ночі геть виснажили бідолашну мати. 

— Знов плаче? — спитав її син, який зайшов до кімнати через голосний плач. — Ти хоч спала цієї ночі?

— Трохи спала, — мляво відповіла жінка, не дивлячись у сторону парубка.

Йому вже було шістнадцять років. Саме стільки, скільки і їй, коли вона вперше завагітніла. Мати не могла подивитися в очі сину, заради якого жила усі ці роки. Наразі вона вже не вважала, що бути гарною матір’ю — це все, чого вона так прагнула. Вона настільки погрузла у материнство, що вже й перестала бачити різницю між ніччю і днем. Соломія навіть пригадати не могла коли востаннє неспішно прогулювалася селом, або ж розмовляла з ким-небудь, крім рідних. Діти —  це все, про що вона думала кожен божий день! Гуляли з Катрусею лише її брат та сестри, бо матері було ніколи навіть вийти з хати. Дім сам себе не прибере, а плита не наготує їжу на цілу сім’ю без своєї господарки. Ось так і летіли роки, з’явилися зморшки на втомленому від праці обличчі, тільки щастя все не приходило до Соломії.

— Мамо, — мовив хлопець невпевнено, наче боявся, але одразу почав говорити до матері з незрозумілою для неї образою: — чи ти чула чутки, що ходять селом? Катеринка хворіє через ту кляту батьківську хвойду!

Лице хлопця було усе червоне від злості. Він стояв, стиснувши зуби від люті та ледве стримувався, щоб й самому не заплакати. Ось тепер Соломія подивилася на нього, але не могла втямити про що каже її син. 

— Прикуси язика, хлопче! — наказала жінка до того, як усвідомила, що саме сталося. — У цьому домі немає місця для брудної лайки!

— Ти наче сліпа, мамо! — обурено крикнув їй в обличчя син. — Усі шепочуться за твоєю спиною, а ти лише мені наказуєш прикусити свого язика? То піди у село і накажи усім мовчати про те, як твій чоловік ходить до рудої потвори пізно ввечері!

Дитина знов голосно заплакала на її руках, а їй майже вдалося заспокоїти маленьку Катрусю. Жінка почала гойдати дитину, а сама відчула, як усе темніє в очах. Спогади затуманювали їй голову. Родина — це все, що мала жінка. Усі ці роки вона мучилася заради сім’ї, яка, виходить, і не була сім’єю? Їй стало настільки зле, що хлопцю довелося підбігти, аби підхопити матір з плачущою сестрою на руках. Жінка впала в крісло, притримуючись, щоб не нашкодити донці.