Полювання на дракона

Двоє молодих чоловіків з мечами на перев’язі підіймалися звивистою стежкою нагору. Їхні легкі обладунки поблискували на сонці. Трава поступово ріділа, поступаючись місцем голим каменям, а кущів уже зовсім не стало. Один із юнаків, нижчий та худіший, втомлено видихнув та присів на найближчий плаский валун.

— Лероне, нумо трохи перепочинемо! — сказав він супутникові. — Я вже задихаюся від цього гірського повітря! Дивно, і чого повітря в горах таке погане?

— А того, Адене, що воно на землю падає, а вгорі зовсім мало лишається, — із розумним виглядом пояснив другий юнак, кремезний і високий, сідаючи на валун поряд. — Так казав чаклун-цілитель, що колись до нас у замок ходив слуг лікувати. А він мудрий був, усі книги читав, які лише міг знайти.

— Яка дурня! — пирхнув Аден. — Повітря ж невагоме, як воно може падати? Он коли дим іде, він же вгору підіймається, а не падає. І хмари на небі літають, на землю ніколи не опускаються. То чого повітря має падати?

— Оце не знаю, — знизав плечима Лерон. — Як той чаклун мені ще малому казав, так я і запам’ятав. А чого це ти раптом наукою зацікавився? Он краще давай дракона шукай! Пів дня вгору йдемо, вже скоро сонце на захід поверне, а жодних слідів не знайшли! Ночувати тут я не хочу!

— І я не хочу! Дай лишень трохи перепочити, потім знову підемо.

— Підемо то підемо, а дракон? Так можна і тиждень ходити, а дракона не знайти. Що ми скажемо, коли повернемося?

— Та не хвилюйся ти передчасно, — заспокоїв Аден. — Знайдемо дракона. Дракон — не мишка, а велика тварюка. Від нас не заховається! Він же в замку живе на самому вершечку. Там його і знайдемо!

— Угу, а якщо ми туди, а він вилетить? — насупився Лерон. — Знову донизу за ним бігти? А як він знову нагору?

— Спочатку знайдемо дракона, а потім уже придумаємо, як його приманити. Ти ж узяв зілля для приваблення драконів?

— Та взяв, але не впевнений, що його вистачить. Там малесенька пляшечка, дракону на один зуб. Більше клята чаклунка не дала. Каже, з дуже рідкісної трави треба те зілля варити, а зараз вона не росте. Та бреше, думаю! Грошей захотіла багато! Та я її…

Аден, що саме з нудьги роззирався по сторонах, різко скочив на ноги, схопив Лерона за плече та показав кудись убік:

— Глянь туди!

— А що там? Ти дракона бачиш?

— Дракона — ні, а його сліди, здається, бачу! Давай швидше!

Воїни пішли до того місця, на яке звернув увагу Аден. Серед гладеньких сірих валунів височів один незвичний: бурий, шершавий, висотою майже до пояса, схожий на піраміду, що за роки від вітру та дощу трохи осипалася, проте зберегла свою форму.

— Ти ба, оце скарб! І примудрився ж розгледіти! Справжній послід дракона! — зацокав язиком Лерон, дістав меч і потикав у купу. — Підсохло вже. І мух довкола нема. Значить, несвіже.

— Зате тепер точно знаємо, що він тут був, і нещодавно, — вишкірився Аден. — А мухи тут хіба взагалі є? Їм їсти нічого на цих каменях. Ходімо нагору, може, застанемо його зненацька.

— А якщо полетить?

— Не встигне! Приготуй зілля заздалегідь! Аромат його привабить, як кота валер’янка! Наллєш зілля на якийсь камінь, він до нього присунеться та почне облизувати, а ми тимчасом його прикінчимо!

Лицарі продовжили свій шлях на вершечок гори, де височів напівзруйнований замок, який колись давно збудував могутній чаклун. Коли той помер, замок довго стояв пусткою, бо ніхто не хотів жити на такій височині. Та й боялися залишків чар, що могли зостатися від попереднього власника та нашкодити непроханим гостям, що посміли увійти до житла чаклуна. Через кілька століть замок зайняв дракон. Він прилетів невість звідки, оселився в замку і почав наводити жах на довколишні села. То овець переїсть, поки вони на луці пасуться, то хати полум’ям спалить. 

Селяни почали боятися в поле виходити, тож явилися з вилами та косами до графа, вимагаючи, щоб щось зробив із драконом. Той спочатку відбріхувався, бо був хитрий та жадібний, але робити нічого — послухався своїх селян. Уже багатьох відомих лицарів кликав місцевий граф, великі гроші обіцяв, та марно. Жоден не зміг здолати дракона. Хитрий був дуже той дракон. Кількох заманив на край скелі, звідки вони попадали та порозбивалися. Ще кількох вояків так налякав, що вони утекли, а знайшли їх дуже далеко від замку дракона, переляканих до божевілля, деякі навіть оніміли зі страху. А решту, очевидно, просто з’їв у своєму замку, бо не знайшли ніде ні їх самих, ні бодай обладунків чи мечів.

Граф уже рвав на собі волосся зі злості, бо через дракона селяни менше вирощували врожаїв та м’яса, і він втрачав доходи. Аж тут знайшлися нові сміливці, що обіцяли вбити дракона — Аден і Лерон. Хоч особливих надій на них граф не покладав, бо на вигляд були не кращі за попередніх невдах, та все ж малесенький вогник надії жеврів у його душі.

Передплату, отриману від графа, друзі вже проїли та пропили, забравши залишки харчів із собою в дорогу. Шляху назад не було, вони мали знайти та вбити дракона. Інакше граф буде вимагати передплату назад. Аден ішов попереду, а Лерон — трохи позаду. Руїни замку височіли просто перед ними. Рудий диск сонця, наче величезне драконяче око, сяяв над небосхилом, повільно, але невпинно скочуючись донизу.

— Ну що, бачиш хоч якісь сліди дракона? Чуєш щось? — втомлено спитав Лерон.

— Поки що тихо. Може, полетів кудись полювати?

— Та ні, ми б побачили його навіть знизу. Кажуть, дракон такий великий, що сонце затуляє.

— Значить, зачаївся, хитра потвора! — Аден сплюнув під ноги. — Ну нічого, ми його знайдемо. Зілля поряд?

— Та поряд, поряд! — побратим поплескав по торбинці, що висіла на поясі. — Та все одно якось лячно. Он скільки вже таких, як ми з тобою, пробували його вбити. І як закінчили?

— Це все тому, що в них не було зілля! — Аден загиготів та повчально підняв вказівний палець.

— Ну, то так. Зілля справді рідкісне, лише одна ворожка його робить, і то не місцева. Але ж мало того зілля!