полювання на буквар

Полювання на Буквар

Місяць зазирнувши в труну, мабуть, теж разом із Северином відкрив рота — вона виявилася порожньою. Хлопець не міг повірити своїм очам, адже по обіді, на похороні він сам бачив, як забивали віко, й у ній лежав, наче пожовтілий від злості за неповернену книгу, однорукий бібліотекар.

• Йо ма…!— разом притишено виказали своє здивування Капа - директор школи, котрий отримав своє прізвисько від схожості з голлівудським Ді Капріо й голомозий браток, які добряче, впрівши, розкопали могилу. Зіржавілий від старості “Москвич” був схований за кущами бузку, що розрісся стіною понад муром цвинтаря.

Ямка почухав потилицю, намагаючись згадати. Де він бачив цього голомозого? Темрява та конвеєрні морденції всіх бачених коли - не будь братків заважали пам’яті.”Точно він!— від згадки хлопчик навіть забув про свій страх — Це ж він прийшов із Капою до бібліотеки коли однорукий підсунув мені “Букваря””

— Книжки потрібно повертати вчасно…,—холодна рука затулила рота Ямці.

Северин відчув, що у нього підкошуються ноги й хрест із дзвіниці лягає йому холодом могили на груди — голос, голос, це був голос старого бібліотекаря.

Стримуючи ляк перед потойбіччам, Ямка уп'явся зубами в холодний палець небіжчика.

Моторошний стогін,викликаючи холодний піт страху, пострілом розбудив цвинтар. На якусь мить рука відпустила хлопця. Цього було достатньо,щоб Северин кинувсь навтьоки від страшного місця. Але куди? Куди? Бо “копачі” теж помітили, вірніше почули ,й кинулись на той крик голодними псами. Однак на будь-які роздуми не лишалось часу й хлопчик біг, не розбираючи дороги. Гілля кущів шмагали по обличчю, хрести боляче штовхали в боки, поки, нарешті, Ямка не вибрався на стежку. Не встиг він перевести подих, як сльози розпачу потекли у нього по щокам — Северин побачив чорні тіні Фелікса Карловича та голомозого ледь не у себе під носом. Уся трійця з несподіванки завмерла. Настала тиша. Було навіть чутно, як десь позаду обсипалась земля — наче комусь із тих, хто лежав тут вічним спочинком стала затісна його могила.

• Іди сюди , дєтка…— в’їдливо засюсюкав браток — дядя канфєту дасть…
• У гробу я її бачив…— шморгнув носом хлопчик
• Шутнік…
• Ямка? — пізнав по голосу Северина директор
• Так… Фелікс Карлович…
• В натурі, б ти його не взнав…— голомозий несподівано стрибнув на Ямку

• Пусті…,— ще встиг кавкнути Северин, задихаючись під тілом братка — пусс…!
• Ще й понти гоне…

Легенький удар пудового кулака, голомозого по тім’ю і, Ямка відчув, що летить у чорне провалля тиші.

Хлопець прийшов до тями в смердючому бензином багажнику авта спеленаний скотчем наче мумія єгипетського фараона.

Голова перестала битися об якусь залізяку — Ямка зрозумів, що “Москвич” вже вишкрябався на київську трасу бо на дорогах його рідних Чорних Млинів такої швидкості не можна досягти навіть на найкрутішому джипі не те, що на цій древній, ще совєцькій таратайці.

“Невже Майка спеціально заманила, на кладбіще ? Розплата за все цей багажник, який стане могилою…

Їй потрібен був “Буквар”!Мене б прибрав цей гевал, а книжка б у неї… Добре, шо задурманений Майчиними чарами оставив “Букваря” дома! “

Легковик спинивсь. Два рази скреготнули, відчиняючись, дверцята — хлопчик здогадався, що з авта вийшли обоє.

— Для чого об нього ще руки вимазувати з машиною й кінці у воду…

• Де ти ту воду бачиш?
• То може маленький пожар забацаєм?

-- Заткни хавло! Він тебе ж узнав! Узнав! Тобі рішать проблєму!

• Чого мені…,— заскімлив директор, - я мозковий центр…
• Я тебе сійчас умісті з ним замочу! Клієнт уже знає шо всьо чікі-чікі і пакує чемодани… Єслі шо не так, мене,мене упакують! Но перед тим я тебе…!

“ Гризуться це добре…,— в Северина трохи відлягло на серці ,- може таки виберусь…”

• Чо там на сідушці біліє?
• Якийсь папірець…
• Його там не було…А ну читай …
• Присвіти… темно…Я я…
• Дай сюда тоже мені учитель, а прочитать не може…
• Адам… Ада…
• Забирайтесь геть інакше за ваші життя не дам і копійки… Подписана якимсь Адамом Івановичем двадцятого ноль сьомого… Сьогоднішнє число Ну… ? Ти, чо смикаєшся? Злякався ? Та я його по стєнкі розмажу…
• Адам… Адам… Адам Іванович… це його рука я її пізнав… а він же позавчора…
• Розводять нас, як лохів…

Несподівано багажник розчинився. Ямка перестав навіть дихати. Холодне лезо ковзало скотчем.Северин з переляку заплющив очі хоча темрява була така, наче в закритому піддувайлі печі.

“Живий! Живий!”- отямившись від страху, Ямка зрозумів, що руки й ноги в нього вільні лишень губи зводить,як і раніше липка гидота скотча.

• Яка., яка… підстава… це він… я кажу кажу… тобі Адам Іванович…,-- трусив страх директора.