ПОЛЮВАННЯ

Заєць цього разу трапився винятково великий і винятково обережний. Останні добрих десять хвилин русак навіть не намагався повернутися до їжі й навіть не дивився в бік молодої вільхи, кору якої щойно обгризав. Ні на секунду не припиняючи майже ритмічних і, здавалося, навіть обміркованих рухів вухами, заєць, наче локаторами, пеленгував ними навколишній простір, водночас байдуже втупившись очима в якусь, лише йому відому далечінь. І тільки напружена, посилена робота його ніздрів підтверджувала: тварина відчула тривогу й старанно винюхувала її джерело.

Перше весняне тепло вже встигло достатньо прогріти землю, і лисини лісових галявин розкинулися густою мережею воронок, що звільнилися з-під снігу, з кожним разом відвойовуючи собі дедалі ширші території. Але там, куди сонячним променям усе ще було важко дістатися, навіть попри відсутність листя, збереглися досить високі пагорбки снігу, наметені зимовими хуртовинами. За одним із таких пагорбків, із мінливого підвітряного боку, за кілька метрів від молодого вільшняка, куди часто навідувалися годуватися зайці, у засідці сидів мисливець. Чоловік тримав рушницю напоготові. Кудлата борода трохи тремтіла на вітерці, а легке тремтіння, що пробігало тілом чоловіка, тільки підкреслювало: мисливець уже давно вичікує слушної миті, і витримка може урватися будь-якої хвилини. Нове вбрання зовсім не гріло, було страшенно незручне й видавало огидний шум при кожному русі. На жаль, мисливець зрозумів це запізно. І для себе вирішив: щойно трапиться нагода, він обов’язково повернеться по свій старий одяг туди, де його залишив.

Заєць трохи витягнувся, підвівшись на задні лапи, намагаючись зрозуміти, звідки йде цей незнайомий, масний запах. Запах не ніс прямої небезпеки, але рефлекси змушували тварину реагувати на все нове й потенційно загрозливе.

Мисливець цілився. Русак ще трохи пропеленгував довколишню місцевість, схоже, ледь розслабився і, ніби в уповільненій зйомці, обережним стрибком посунувся до вільхи та злодійкувато взявся доїдати кору. Зволікати було не можна. Чоловік зібрався й напружив усі свої м’язи…

Бабах!

Рушниця врізалася в стовбур дерева за сантиметр від тварини, і довкола прокотилося гучне відлуння від пластикового приклада, що розлетівся на друзки. Здавалося, навіть вільха застогнала від потужного удару по її молодому стовбуру. Чоловік у брудній брезентовій прогумованій накидці, підв’язаній довкола тіла уривком із того самого матеріалу, випроставшись на весь зріст, люто й розчаровано вдивлявся в місце, куди щойно була спрямована вся міць його м’язової сили.

Зайця й слід прохолов. Лише уламки штурмової гвинтівки, з усієї сили жбурнутої мисливцем у тварину й розкидані навколо покаліченої вільхи, нагадували йому про невдале полювання.

Кудлатий дикун вийшов із-за замету й видав щось на кшталт злого гарчання в напрямку здобичі, що зникла з очей, але вже за мить заросле обличчя чоловіка скривила німа задоволена гримаса, оголивши ряд жовтих, великих, нерівних зубів. Чоловік раптом зрозумів, що, попри невдачу й потребу йти по новий залізний кийок у далекий ліс кам’янистих пагорбів, у нього з’явилася нагода забрати свій старий одяг, який він кинув там, коли знайшов дивний рулон чорної, тонкої, майже гладенької шкіри якоїсь невідомої тварини, якої йому ніколи раніше не доводилося бачити. Він навіть подумав, що, можливо, це якась велетенська змія, адже тільки зі змій можна зняти шкіру суцільною довгою смугою. Шкіра в рулоні була надзвичайно легкою порівняно з важкою накидкою з ведмежої шкури, яку мисливець носив досі і яку власноруч зробив, здерши її з туші мертвого звіра. Труп того звіра він знайшов на підході до тих самих кам’янистих пагорбів, на дні ями, куди тварина випадково потрапила й загинула, зірвавшись униз. Ще раз згадавши про теплу ведмежу шкуру, яку він необачно проміняв на новий для себе, незнайомий прогумований брезентовий матеріал і яка десь там чекала на нього серед кам’янистих пагорбів, чоловік остаточно підбадьорився й бадьоро рушив у бік далекого лісу.

Десь там, на далеких сірих кам’янистих пагорбах, у грудах валунів, що часто мали правильні прямокутні форми, іноді можна було знайти дивні предмети. Дикун час від часу навідувався туди, коли йому були потрібні пласкі металеві камені, здатні легко розбирати падло, яке часто траплялося йому в лісах, або, за тим рідкісним винятком, свіжого звіра, якого мисливцеві вдавалося добути за своє життя.

Думки про нові можливі знахідки — наприклад про ті, що одну повню тому дозволили йому знайти у великій гарбузоподібній гладенькій посудині, у чорній густій воді, яка не замерзала навіть на морозі, зручні кийки з дивними подряпинами на кожному: «Кеттнер» або «Беретта», — відганяли почуття голоду в животі дикуна кудись у далекий, майже невідчутний закуток тіла.

Весняне сонце піднялося в зеніт, і зігрітий його променями, що дедалі частіше падали на нього крізь крайки голих дерев, мисливець жваво просувався вперед.

«Нічого, — думалося чоловікові. — Наступного разу він жбурне цей масний залізний кийок влучніше, і тоді вже точно поласує смачним свіжим м’ясом».