Полювання

Знову крик.

Глухий, протяжний. Наче стогін змученої людини.

Повній болю та відчайдушної втоми.

Безвиході.

Перед очима само собою постає видіння старого діда, що перечепився, впав, та не може самотужки піднятися. Бо палиця, на яку він зазвичай спирався, закотилася надто далеко. А доповзти до неї, в нього не вистачає сили.

Злегка змахую рукою, відганяючи нав’язливе марення.

Коли чуєш такий звук, інтуїтивно викликає бажання кинутися на допомогу.

Знайти ту кляту палицю, допомогти старому піднятися, всадити його на старий стілець, зібрати у торбу розсипану картоплю, всунути її у покручені артритом пальці та нарешті почути:

— Дякую, синку…

І очі. Вицвілі, каламутні від старості, але повні щирої вдячності.

Очі, що дають тобі надію на те, що ти ще не повністю пропаща душа… що світло та добро дійсно існує та… що тобі справді вдячні за твою турботу.

Не можна.

Знов відмахуюся від марення, що наново почало огортати мене.

Адже це само воно.

Будинок пустий і жодної живої души окрім мене тут немає.

А не живої…

— Няу!

Завмираю.

Мимоволі прислухаюся, ловлячи себе на тому, що на якусь мить повірив, що звук справжній. Що це дійсно мале кошеня, що з власної дурості залізло у цей старий, давно покинутий будинок, а тепер не може вибратися.

— Няу, — роздається ще більш жалібне.

Кошеня застрягло. Воно голодне та налякане. Воно загине, бо ніхто й ніколи сюди не прийде… окрім мене.

— Ня-яу-у-у!

Відчайдушно. До внутрішніх сліз. До розуміння, що часу нема і ти, тільки ти можеш його врятувати. Тільки ти можеш зробити так, що ні в чому не повинна тваринка припинить страждати.

— Ня!

Звук обривається на пів слові, наче останній, наче ще мить і…

Різко смикаюся та миттю знов завмираю.

Дідько.

Таки піддався. Ледь не зробив крок та сам не став здобиччю.

А це легко. Набагато легше ніж спіймати потойбічну потвору.

Видихаю та намагаюся наново зосередитися.

Потвора знає що я тут, але в неї є певні недоліки, які я можу використати на свою користь.

Вдосталь наївшись потвора стає не здатною швидко переміщуватись фізично. А те що вона зараз сита, я впевнений на всі сто.

На відміну від місцевих жителів я не маю примарних надій знайти жертву ще живою. Ніхто не протримається проти жерця довше доби.

А хлопчика нема вже понад три.

— Допоможіть, — роздається з глибин будинку  переляканий дитячий голосок. — Будь ласка, хто-небудь, допоможіть. Я тут, у кімнаті. Я застряг. Тут дуже холодно. І страшно.

Е, ні, чортова гадина, не вийде. Я занадто гарно знаю вашу кляту породу.

— Будь ласка, — продовжує схлипувати жерць дитячим голосочком. — Мені страшно! Воно десь тут, воно постійно лякає мене.

Роблю новий крок уперед, старанно вдивляючись у напівтемряву.

Потойбічні нижчі потвори не даремно обирають такі занедбані місця. Затхле повітря маскує їх власний запах, а пил та сміття навкруги створює ілюзію відсутності життя.

Хоча яке те життя. Постійне відчуття голоду й бажання задовольнити його зв будь-яку ціну. Суцільні інстинкти та нестримна жага.

— Ну, будь ласочка, — продовжує скиглити потвора. — я до матусі хочу.

До матусі, авжеж. Кого ти хочеш обдурити?

От тільки куди ж ти сховалася?

Роблю ще кілька кроків, уважно вдивляючись у місця можливих схованок.

Це повинно бути непомітне місце, якийсь темний куточок, з якого легко зробити стрімкий ривок.

Цей ривок на відстань до двох метрів, єдине що може зробити сита потвора.

І мені, виявивши це місце, треба встигнути атакувати раніше.

Злегка стискаю пальці впевнюючись, що ритуальний ніж лежить у руці як треба.

Ще кілька кроків і я таки доберуся до гадини.

Відчуття ніби від пилу стискає у грудях, гарний знак, адже це і є справжній запах потойбічної сутності.

— Будь ласочка, — знов роздається дитячий голосок.

На цей раз він схожий на шепіт. Його ледь чутно, але тепер я знаю де ховається потвора.

Між старим, перекинутим столом та купою сміття, сидить хлопчик. Охопивши брудними руками здерті до крові коліна, втягнувши голову в плечі, з мокрими розводами доріжок сліз на щоках.

— Воно десь тут, — перелякано шепоче малеча. — я чую його. А ви чуєте?

— Так, — відповідаю хлопцеві та різко кидаюся уперед.