Полювання

Стара жінка металася по кімнаті. Трощила все, що потрапляло під руку. В голові лише одна думка: «Знищити! Зробити боляче! Хай всім буде так, як мені». Старовинна цяцька – розбити її об стіну! Кріслом жбурнути в якусь із надокучливих служанок. Встигла ухилитися – а ми твою товаришку за коси протягнемо! Наче живе втілення бурі, вона змивала все на своєму шляху. І пронизливо кричала. Бо це вже вкотре у неї забрали…

Жінка зойкнула і з усією силою відкинула дівчину зі шприцом. Сили швидко покидали її.

- Вкололи таки… - прошепотіла і впала у дбайливо поставлене крісло.

З люттю обвела всіх і тихо завила.

- Ну, вже вкотре такі істерики, - промовив владний голос.

По сходах до неї спускався Капітан. Черговий молодий чоловік, який керував їхньою планеткою.

- Ти надто хвилюєшся, Сило – якщо з тобою щось станеться, ми цього не переживемо.

- Чому моя дочка повинна вмерти? – крізь зуби процідила стара жінка.

Капітан підійшов і обійняв її за плечі.

- Бо це чергова пуста оболонка. Та годі тобі шаленіти – ти вже навіть не пам’ятаєш, скільки у тебе було дітей.

Стара жінка тихо промовила:

- Сімнадцять.

Здається, мене вдарили чимось важким по голові – вона добряче крутилася. Я підвелася і обвела довкола очима. Джунглі, вирощені умілими садівниками і дбайливо вкриті куполом. Значить, я на Арені.

Певно, мало б стати страшно, однак я чомусь не боялася. Ось зараз з-за кущів вискочить Звір, розтерзає мене – і все. Я – пуста оболонка, не потрібна цьому світові. Крикну раз чи двічі – на цьому й завершиться моє Полювання.

Вона пам’ятала, що в дитинстві дуже хотіла кращого життя. Тому й пробралася за першої нагоди на борт корабля. Між зірками виросла, і вже юною потрапила на цю планетку.

Життя на ній ледве жевріло. Завжди виходили з ладу пристрої, кораблі з поставками завжди запізнювалися, Звірі скаженіли, атмосфера чомусь втікала. Тодішній Капітан, як завжди, молодий і енергійний, намагався знайти вихід із ситуації, та марно.

Він їй відразу ж сподобався. Та що йому було до худорлявого дівчати, яке тайкома прилетіло на його планетку ,з якої більшість хотіли втекти?

Щоб мати на що жити, вона хапалася за будь-яку роботу. Одного дня вирушила в розвідку за селище і не повернулася. «Звірі розтерзали» - подумали ті, хто її знав, і повернулися до звичної роботи. Таке траплялося часто.

Як же всі здивувалися, коли вона повернулася наступного ранку в порваному спецодязі і з невміло забинтованою рукою.

- Я вбила Звіра, але не змогла його дотягти сюди. Заберіть, якщо хочете, він лежить за сто кроків звідси, - з усмішкою крикнула охороні.

Таке досі не вдавалося нікому.

Її поклали в лікарню і на всяк випадок поставили охорону – невідомо, якою буде поведінка жителів планетки. Але вони з дивним захопленням переповідали історію її боротьби зі Звіром, і вона зовсім скоро стала легендою. І лише капітан помітив, що за весь цей час з ладу не вийшов жоден прилад.

Коли вона вийшла з лікарні, то була вже народною героїнею. Особисто познайомилася з Капітаном, і скоро вони одружилися. Здається, настало «краще життя».

Планетка процвітала. Атмосферу нарешті втримали, Звірів майже всіх винищили, та й поставки приходити регулярно. Ніщо не віщувало лиха.

Вона звикалася з роллю дружини, от-от мала народити Капітану первістка. Нарешті могла спокійно засинати і прокидатись. Та одного дня Капітан повернувся додому похмурий. Зламався один з генераторів електропостачання.

Повернулися старі проблеми. Капітан пропадав на роботі, і вона почала ночами плакати в подушку. В них народився син – хирлявий хлопчик. І одного дня він помер.

Капітан повернувся додому щасливий – раптово вдалося подолати кризу.

- У нас помер син, - прошепотіла вона.

Капітан підійшов і обійняв її за плечі.

- Нічого, ти молода, народиш ще. Зате ми вийшли з кризи, наше життя тепер налагодиться.

- У нас помер син! – закричала вона і заридала.

Капітану здалося, що лампочки в кімнаті почали горіти яскравіше. І хирлявий вазон на вікні раптом позеленів. Капітан задумався і пробурмотів:

- Здається, ця планетка існує на твоїх почуттях, люба. Ти – наша Сила, - і вийшов з кімнати.

- Плювала я на твою планетку. У нас помер син! – заверещала йому навздогін.

Відтоді вже кілька сотень років їй не давали відпочинку.

На Арені було надто тихо. Я бачила, як на мене дивляться жителі планетки – вони сиділи за склом і чекали видовища. Це практично єдине, що могло б хоч якось урізноманітнити їх життя. Та й я теж би хотіла подивитися на Полювання зі сторони.