Глава 15

Темрява розпадається на болісні, розмиті спалахи, залишаючи після себе різкий, кислуватий присмак у роті.

У вухах досі дзвенить той проклятий ультразвук, а по венах замість крові ніби тече розпечений рідкий свинець.

Різко розплющую очі, намагаючись підвестися, але м'язи підводять – дія паралітичного ін'єктора ще тримає в лещатах кожну клітинку. Навколо – ніяка не лікарня корпорації і не підвал найманців. Шикарне, ізольоване від усього світу приміщення у вишуканих сталево-сірих тонах.

Панорамні вікна до самої стелі відкривають величний краєвид на нічний Солкор, де яскравими вогнями палають висотки та приватні сектори найвпливовіших сімей.

Я в самісінькому серці вовчої зграї. У резиденції, куди звичайним смертним зайти неможливо навіть уві сні. Дивно, але перша думка – де сіаріс? Що з ним?!

– Прокинулася? – лунає низький, глибокий голос із темного кутка кімнати.

Кров у жилах застигає миттєво. Серце зривається з місця і починає шалено битися десь у горлі.

Судомно відповзаю назад, поки спина не врізається у холодну стіну. М'язи на шиї під штучною шкірою палають вогнем від перенапруги.

Окидаю поглядом кімнату, але тут немає дверей. Лише силова перепона, крізь яку не пробитися без дозволу.

З тіні виходить постать. Високий, широкоплечий чоловік у темному, бездоганно скроєному одязі, що підкреслює його владну, хижу поставу. Обличчя відкрите, а погляд – важкий, пронизливий, наче розпечене залізо, що випалює все всередині.

Надто знайомий чоловік. Обличчя, яке намертво врізалося в мою пам’ять.

Алар Солкор.

Ні. Цього просто не може бути. Мій мозок відмовляється сприймати реальність.

Повітря в кімнаті стає настільки щільним, що вдихнути його не виходить. Усередині все скручується в тугий, болючий вузол. Мій останній день, мій єдиний шанс на порятунок, та довга й виснажлива підготовка до операції у Діжжака – усе це розлетілося на шматки через нього! Через цього розбещеного, багатого спадкоємця, який живе в розкоші, поки такі як я виживають у бруді Корпорації.

– Тобі нудно у власній золотій клітці, Солкоре? – мій голос звучить хрипко, зриваючись на тонкий метал, але я намагаюся вкласти в нього всю ненависть, на яку здатна. – Вирішив особисто пополювати на аллініанок? Зібрати колекцію живих трофеїв для своїх світських друзів? Це такі розваги у багатіїв?

Бо я вже не сумніваюся, що мій мисливець – він.

Він намагався упіймати мене, коли я працювала на Корпорацію. І тут, на Регаті. Відчув у мені аллініанку, хоча навряд чи міг упізнати.

Алар зупиняється за кілька кроків. Руки закладені у кишені, в очах ані краплі злості – лише важка, втомлена крижана рішучість, роздратування і... дивне, майже болісне напруження, яке він намагається приховати за маскою зверхності.

Він дивиться на мене так, ніби бачить наскрізь. Так дивляться не на цінну річ, а на щось нестерпно знайоме й небезпечне.

– Колекцію? – його губи ледь помітно схиляються в гіркій, зневажливій усмішці. – Думаєш, я бруднив би руки заради чергової ляльки Корпорації? Ви, аллініанки, завжди однакові. Тільки й знаєте, що брехати, тікати, використовувати свій дар і йти по головах, руйнуючи все навколо заради власних цілей.

Від його слів усередині все спалахує диким, обпалюючим вогнем. Хочеться видерти йому очі, просто задихаюся від люті.

Цей багатий красень, який купається в мільярдах і владі, сміє читати мені мораль?! Він перервав мою операцію! Він позбавив мене єдиної надії позбутися цього прокляття, яке переслідує мене з дитинства! Мене, яка роками збирала крихти свободи, ховаючись від кожної тіні!

– Заради власних цілей?! – зриваюся на крик, зіскакую з ліжка, стискаючи кулаки так, що нігті впиваються в долоні. – Це ти став на заваді моєї мрії! Ти вдерся в чуже життя, зруйнував усе, перервав операцію, яка мала подарувати мені спокій! Що тобі треба? Перепродаси мене Корпорації за нові контракти чи вирішиш використати у власних брудних інтересах, як розмінну монету?! Чого ти прилипнув до мене?!

Ненависть душить, напруга останніх днів готова зірватися чи то в істериці, чи то у спробі вбити його знову. Якби ж знати, що він ще раз не оживе! Ненавиджу!

Мені б тримати язик за зубами, та емоції самі собою вириваються назовні, не можу їх контролювати. Я вже майже здійснила свою мрію! Бігла від нього стільки часу, щоб він усе зіпсував... і розповідав мені, які ми, аллініанки, мерзотниці! Тварюка!

Намагаюся втримати власний дар, який знову пропалює змучену шкіру. І тому не встигаю збагнути, що змушує його зробити різкий крок уперед. Лише відсахуюсь, знову впираючись в стіну спиною.

Його подих стає гарячим, аура навколо нього на мить густішає так сильно, що мій власний прихований дар під штучною шкірою болісно відгукується на цей ритм. Між нами проскакує невидима, розпечена іскра – дивний, неприродний розряд.

Який знову нагадує мені про ту ніч. Коли я вважала його звичайним клієнтом, що повівся на чари аллініанки.

Алар нахиляється ближче, дивлячись мені просто у вічі, голос лунає тихо, майже пошепки, але від нього кров стигне в жилах:

– Могла б подякувати, дурна ти втікачко.

– Подякувати?! – сміюся крізь сльози відчаю, ледь тримаючись на тремтячих ногах, бо тіло відмовляється слухатися повністю. – За те, що не дав мені здійснити мрію?! Не заважав би операції – і однією ненависною аллініанкою стало б менше!

– Жодна операція не може прибрати силу аллініанця. Принаймні не вбивши його.

Але Діжжак придумав! Бо з дитинства знав, як я цього прагну!

– Я знайшла лікаря! – карбую.

– Твій лікар тебе обманув.

– Тобі звідки знати?! – от вже кому я повірю скоріше, то точно не Алару Солкору!

– Я знаю про аллініанців більше, ніж ти можеш уявити... – не відводить він від мене дивного погляду, в якому я не можу розібратися.

Теж не можу одвести погляду, його риси... знову і знову бачу ті самі риси там, на клятій станції, куди я його заманила. Принаймні, мені так здавалося. Я дивилася, як вони щезають в приймальнику, я дочекалася, поки загорілася позначка «утилізовано»!