14-2

– Рішення прийняте, – трохи напружуюсь. – Чому ти вирішив мене відмовляти?

– Ні, – качає головою, стиснувши мою руку. – Я не відмовляю. Просто це незворотнє. Хочу бути впевненим, що не шкодуватимеш.

– Дякую, Діжу, – видихаю, відчуваючи, як від його слів трохи відпускає крижаний вузол у шлунку. – Ти не уявляєш, як я втомилася... Здається, ще трохи – і я просто згорю зсередини. Це не дар, це прокляття. Мені він не треба. Я хочу... хочу бути звичайною. Нікому не цікавою. Маленькою в моєму маленькому домику. Далеко від Корпорації.

Він підбадьорливо обіймає мене, не відводячи погляду. Але це вперше в мене виникає відчуття, що він не схвалює мого рішення. Принаймні не так, як раніше.

– Тобі... перестала подобатися ця ідея? – питаю напружено.

– Тобі здалося, – посміхається Діж.

– Ти обіцяв мені розробити цю операцію. Ти ж займався нею?

– Звісно, Кіті, – він пропускає мене вперед у підготовчу кімнату. – Тобі потрібно перевдягнутися у медичний одяг. І почнемо.

– Але... може, спочатку розповіси мені, що робитимеш?

– Ти ж не знаєшся на медицині, – сміється Діж.

– І все ж мені так буде спокійніше, – нервово розводжу руками, розглядаючи крізь скляні двері власне операційну. Ліжко з купою приладів, зараз трохи затемнене, але уява так і малює, як спалахує світло.

А я лежу на ньому геть безпорадна.

Горло перехоплює, ковтаю, скидаючи марення.

Я йшла до цього. Я тут. Я не відступлю з останнього кроку!

– Ти нічого не помітиш, заснеш, а після прокинешся іншою людиною. Спочатку я прочищу твій шлунок і кишечник, бо операція буде йти кілька годин і мені доведеться занурити тебе в більш глибокий сон. Не бійся, це безпечно. Потім відділю твою шкіру і візьмусь за блокування дару. Це непростий процес, але я все прорахував.

Киваю, стискаючи і розтискаючи пальці. Щось нервово.

– Ми назавжди закриємо твій поперек, саме там зосередження твоєї сили, – спокійно продовжує Діжжак, підштовхуючи мене до маленької роздягальні. – Я введу нейтралізуючий гель прямо в лімфатичні вузли, а потім випалю залишки біо-резонансних каналів лазером. Ти нічого не відчуєш. Іди перевдягайся.

Видихаю. Ну ось і все. Кілька кроків до свободи.

Заходжу за тонку ширму, залишаючи рюкзак на кушетці, і вже тягнуся до застібки комбінезона, як раптом...

Тонке захисне скло операційної розлітається із засліплюючим, глухим вибухом!

Повітря в мить заповнюється крижаним сірим димом і тріском розбитих приладів. Тиск у кімнаті різко падає, у вухах вибухає високий, роздираючий ультразвук.

– Кіті, лягай! – відчайдушно волає Діжжак.

Через туман на платформу наче нізвідки стрибають масивні силуети в матовій броні. Жодного слова, жодного зайвого руху. Чорні комбінезони, закриті забрала шоломів. Вони діють як єдиний, смертоносний механізм.

Діжжак хапає перше, що трапляється під руку, ін’єктор, намагаючись заступити мене собою. Але перший із нападників навіть не зупиняється – один короткий, важкий удар броньованим ліктем у скроню, і мій худий невисокий лікар із глухим стукотом падає на блискучу підлогу.

– Діж! – виривається з мого горла хрип.

Кидаюся до рюкзака, але не встигаю. Завчений, професійний захват – і важка рука в захисній рукавиці намертво фіксує моє плече. Друга рука нападника притискає до моєї шиї маленький сріблястий пістолет з ін’єкцією.

Пшик.

По венах миттєво розливається льодяна, обпікаюча судома. М'язи в секунду перестають слухатися. Ноги підкошуються, очі затягує темною пеленою, а легені просто блокуються – я не можу навіть вдихнути, щоб закричати.

Тіло стає ватяним, чужим. Я падаю прямо в обійми нападника, відчуваючи, як він легко, наче мішок із кістками, скидає мене собі на плече.

Останнє, що бачу крізь згасаючий зір – це мій рюкзак, який від вибухової хвилі впав на підлогу, і під його розстебнутою блискавкою на секунду спалахують перелякані, перлинні очі-лінзи.

– Об'єкт захоплено. Висуваємося, – глухо лунає над головою через модуль зв'язку.

Отже, друзі, ситуація така. Попри вашу неймовірну підтримку й активність, книга не добирає потрібної кількості постійних читачів, щоб платформа дозволила відкрити передплату.

Мені дуже боляче це визнавати, в текст вкладено два місяці моєї праці по кілька годин на день. Я люблю цю історію і хочу її дописати, але працювати повністю безкоштовно зараз, на жаль, не маю ресурсу.

Боюсь, мені потрібно буде прийняти важке рішення щодо її майбутнього 😭

В мене є ще кілька глав у чернетках, і якщо ви хочете, я викладу їх, але якщо ситуація не зміниться, доведеться думати, що робити далі. Дякую, що ви зі мною і підтримуєте книгу! ❤️