14

Небо попереду дедалі світлішає, яскраве сонце перекочується до обрію, спека відчувається навіть крізь стіни.

Суцільний, трохи неспокійний океан доповнюється обрисами Солкора – з усією його туристичною розкішшю. Серце б'ється десь у горлі, а шкіра під штучною оболонкою на шиї знову починає нестерпно пекти.

Кидаю погляд на малого шпигуна, який вже встиг переміститися на сусіднє сидіння. Згорнувся клубочком і зиркає яскравими оченятами.

Так і хочеться погладити, але не ризикую. Хоча ніде не написано, що воно може бути небезпечним або кусючим, та хтозна. І його самого не злякати б.

Зате з мережі я узнала, що харчуються сіаріси солодкуватими соками біо-рослин та концентрованими поживними гелями. Тільки де це зараз знайти? В мене нічого із собою немає – ні кристалічних фруктів, ні рідкісних гелів. Заходити кудись не ризикну, досить з мене пригод, та і взагалі їсти перед операцією не варто.

– І що мені з тобою робити? – бурмочу, косячи на нього. – Залишити в аерокарі? А раптом зламаєш щось? Або не зможу потім забрати? Або хтось взагалі помітить і викраде?

Чи потягти за собою в клініку до Діжжака? Ніби мало на нього власних проблем повісила, ще й цієї істоти не вистачає.

Нахиляюся до сіаріса, дивлячись у дивні перлинні очі, й намагаюся говорити максимально переконливо, наче до розумної людини:

– Послухай мене, малече. Мені зараз потрібно в лікарню на складну операцію. Тобі зі мною не можна. Ти маєш побути тут, і щоб ніхто не побачив. А потім я знайду спосіб тебе забрати. Добре?

Сіаріс не зводиться з місця. Дивиться на мене настільки розумним, майже людським поглядом, ніби кожне моє слово осідає в його кристалічних залозах. Коли я відвертаюся і різко розстібаю дорожній рюкзак, щоб все розкласти та нічого не залишити в салоні, маленьке створіння стрімко стрибає з підлоги просто всередину.

Зазираю – а там порожньо. Точніше, всі мої речі на місці, а сіаріса – не бачу. Навіть руку з острахом засовую, все одно до лікаря їду, навіть якщо воно вкусить. Намагаюся намацати – і не можу! Кожну з моїх речей можу, а сіаріса – ні!

Перериваю усе, проводжу пальцями по дну: повітря навколо моєї руки на секунду заломлюється райдужним спалахом, і на тому все. Створений природою «скляний шпигун» стає абсолютно невидимим, зливаючись із речами. Нічого собі.

– Ну і прірва з тобою... – шепочу, застібаючи рюкзак. Може, так навіть і краще. Мені самій чомусь дуже не хочеться залишати його тут. Інтуїція.

Незабаром аерокар безшумно залітає у повітряний простір Солкору, поряд з’являється все більше машин, і напруга знову стискає мене сталевими обручами. Все здається, ніби хтось мене бачить, слідкує, вичікує. Так і мариться велика фігура у чорній броні.

Але все ж м'яко причалюю до того ж самого вузького балкона з приймальною платформою. Захисне поле злегка тремтить під корпусом. Виходжу в гаряче повітря курорту, притискаючи до плеча рюкзак.

Двері відчиняються, не втримавши оглядаюсь. Столиця Солкора – це не окреме місто, а скоріше скупчення найдорожчих готелів навкруги резиденції власника. Звідси видніється її невеличкий краєчок, і я не можу позбутися думки, що десь там зараз знаходиться він. Алар Солкор.

– Кіті! – Діжжак зустрічає в кімнаті відпочинку, кидає стривожений погляд на віртуальний годинник на стіні. Вісімнадцята нуль п’ять. – Я вже почав хвилюватися.

– Все гаразд, – посміхаюся як можу безтурботно. – Політала трохи.

– То... не передумала? – простягає мені руку. – Я все підготував. Клініка вже зачинена, сторонніх немає.

Лише качаю головою, стискаючи його пальці крижаними своїми. У нас за плечима – роки виживання у пеклі, і я довіряю йому більше, ніж кому-небудь.

На хвилину боюся, що надто чутлива техніка клініки засіче безбілетного пасажира в моєму рюкзаку, але звідти не долинає ані шереху. На мить думаю, чи не встиг сіаріс злиняти?

Може, слід би розповісти про нього Діжу, але не ризикую. В нього і без того можуть бути проблеми через мене. Не хочу випадково його підставити, він з таким трудом сюди прорвався, і ще не так давно тут закріпився.

– То де була? – питає, поки веде мене до операційної.

– Так... політала трохи, – сіпаю плечем. – Трохи грошиків роздобула. Все гаразд, хвостів не бачила.

– Знаю, як ти цього прагнула. І все ж... твій дар особливий, Кіті. Ти впевнена, що хочеш... перестати бути собою?