13-3

– Віддай, – протягую руку, обережно наближаючи долоню. – Це моє. Взагалі-то, украдене.

Іншою рукою намагаюся швидким рухом сфоткати його сітьовиком. Бо ж цікаво, що воно таке.

Але не встигаю. Як і там, у шахті, тіло звірятка на мить розмивається, заломлюючи світло навколо себе в яскравий райдужний спектр. Екран мого сітьовика заливається білим шумом, фіксуючи лише збій. Ніби ця істотка «згортає» світлові хвилі навколо себе так швидко, що камера просто не встигає зловити фокус.

«Помилка сканування. Об'єкт не визначено.»

– Ах ти ж... – бурмочу, роблячи ще одну спробу. Цього разу перемикаю сітьовик у ручний режим сканування біо-сигнатур.

Парні імпульси прошивають простір під панеллю. Але створіння уходить і від них, ніби розчинившись у повітрі. Оце властивості! Мені б такі, вже давно б збігла на край Всесвіту.

Добре. Підемо іншим шляхом. Підключаюсь через аерокар до мережі. Надиктовую те, що встигла помітити, шукаю дивну істоту – і за мить отримую коротку довідку:

«Перед вами, скоріше за все, сіаріс (у народі – «скляний шпигун»). Походження: Архівні дані вказують на реліктову фауну зниклої планети Аллініан (Аллінея).»

Що?! Оця дивина з тієї самої планети, з якої походжу і я?!

Зиркаю на нього, воно – знову проявившись, – на мене. І погляд такий розумний... наче знає, що я читаю про нього.

– То як тебе занесло на Парадиз? – бурмочу. Воно лишень нахиляє голівку набік і видає якийсь переливчастий звук.

Окинувши поглядом прилади і упевнившись, що нас ніхто не переслідує, повертаюсь до довідки:

«Особливості: Високий рівень біо-інтелекту. Здатний заломлювати світло (абсолютний камуфляж) і зчитувати/копіювати цифрові дані через прямий контакт хвоста. Внутрішні кристалічні залози виробляють унікальний біо-пігмент, який може накопичувати інформацію. Вважається, що сіаріс здатен відтворити те, що бачив очима або накопичив у залозах. Зустрічається дуже рідко, дослідження майже не проводились, наведені дані можуть бути помилковими.

Сіаріси дуже цінуються на чорному ринку через свої унікальні здібності. Існує думка, що ці створіння – вигадані.»

Завмираю, дивлячись на віртуальне віконце перед собою, повільно підводжу погляд на істоту.

Аллініан. Знову. Він переслідує мене скрізь, куди б я не полетіла, чіпляючись за моє життя павутиною, від якої я намагаюся втекти.

– Отже, вигадане створіння... – шепочу в порожнечу кабіни, дивлячись на крихітне звірятко, яке все ще притискає до себе мій жетон. – Ми з тобою з одного світу?

Сіаріс не відповідає. Лише повільно кліпає перлинними очима, пластини на його спині м'яко, заспокійливо пульсують у такт моєму власному диханню. Здається, мій дар знову резонує з ним – от чому воно потяглося за мною з шахти прямо в аерокар. Воно шукає тут те саме, що й я: порятунок від цього ворожого світу.

Думка, що за цією крихіткою женуться мисливці – такі самі, які відкрили полювання на мене, – відгукується неприємним холодком у шлунку. Ми в одній пастці. Дві нащадки мертвої цивілізації, біженці, за якими полюють заради того, ким ми є від народження.

– Ну добре, – видихаю, закриваючи віртуальне віконце і трохи розслабляючи плечі. – Залишайся. Тільки жетон поверни, малий. Мені ще за операцію платити.

Звірятко на мить завмирає, ніби розуміючи мої слова, а потім спритним рухом кидає мій анонімний жетон прямо мені на коліна, після чого затишно скручується під сидінням, остаточно визнаючи в мені свою зграю.

Дивлюсь на нього, розуміючи, що це останнє, що мені наразі потрібно. Як я з ним втечу? Та викинути його напризволяще просто рука не підійметься. Мене все життя зраджували і кидали. А я з самого дитинства бажала мати якусь кішечку. Або собачку.

А попався сіаріс. Чому так невчасно, прірва!

– Що ти хоч їси? – бурмочу, і, не отримавши відповіді, знову розкриваю віртуальне вікно.