13-2

На мить боюся, що двері замкнуться – але мене безперешкодно відпускає у шлюз.

– Будемо чекати! – м’яко промовляє ШІ, і одразу ж турботливо додає: – Не забудьте вдягнути шолом.

Вдягаю, швидким кроком виходжу із секретної схованки в темну атмосферу Остеона.

Повертаюсь через похмуру шахту до виходу. Голова йде обертом, аерокар відгукується, відчиняє двері. Зовні так само нікого, через сітьовик активую двигуни.

Забираюся всередину, кілька митей сиджу, віддихуючись. Борючись із бажанням повернутися. Дізнатися про всі таємниці.

В салоні одразу ж включається очищення повітря. Знімаю шолом, зменшуючи його назад у кульку, рукавички. Проводжу долонями по обличчю. Таймер підганяє: мені ще летіти через океан.

Активую віртуальну панель управління, хоча погляд знову і знову повертається до чорного провалля шахти.

Мабуть, після операції я таки повернуся сюди. Спробую отримати більше інформації.

Але не зараз. Тільки б нічого не зірвало мою операцію.

Двигуни ледь вловимо вібрують, аерокар безшумно відривається від плити, залишаючи позаду похмурий силует «Вулкана-7», і стрілою летить у сірчаний туман Остеона, тримаючи курс на океан.

Дивлюся на розмиту смугу хмар попереду, запевняючи себе, що прийняла вірне рішення. Бісить. Я ж не вагалася жодної миті останні кілька років, йшла до мети!

Аерокар виходить на крейсерську швидкість, залишаючи токсичні випари Остеона далеко позаду.

Ще раз перевіряю координати, куди летить автопілот, витираючи спітніле чоло тильною стороною долоні. На мить заплющую очі, намагаючись вгамувати шалений стукіт у грудях. База «Вулкан-7» залишилася позаду, але її відгомін досі гуде в кожному нерві.

«Будемо чекати!» – луною розноситься в голові голос того клятого ШІ.

Від цієї думки шкіра знову покривається мурашками. До біса все. Мені потрібна лише операція в Діжжака. Тільки позбутися цього прокляття, яке зв’язує мене з мертвим світом, і почати дихати на повні груди.

Раптом із простору під пасажирським сидінням лунає легкий, металевий дзенькіт. Різко косую погляд туди.

З-під панелі визирають глибокі, перлинні очі-лінзи. Нахабне маленьке створіння з дивними крихітними пластинами на шкірі та крильцями вмостилося на килимку, і в лапках гордо й незворушно тримає мій украдений анонімний жетон.

На секунду дивлюся на нього, а потім у моїх грудях – усупереч усьому жаху і напрузі цього дня – мимоволі народжується тихий, здивований видих, що переростає в легку посмішку.

Ну звісно. Без зайця на борту ця подорож не була б повною.

Але як воно, клятий випал, взагалі пробралося у повністю зачинений аерокар?!

Нахиляюся вперед, зазираючи під нішу приладової панелі, і різко вмикаю підсвітку салону.

– Ану виходь, малий злодюжка, – намагаюся говорити суворо, хоча в голосі прослизає розгубленість.

Воно кліпає на мене, прислухаючись. Сріблясті пластини ледь помітно мерехтять у штучному світлі, а гнучкий хвіст шарудить по килимку. За його спиною тремтять тонкі, напівпрозорі крильця, а глибокі перлинні очі-лінзи дивляться на мене з настільки відвертим зацікавленням, що стає навіть трохи незручно.

У лапках воно досі затискає мій анонімний жетон, наче скарб.

І що з ним робити? Повернути назад на Остеон? А раптом воно там не виживе, раптом його туди хтось завіз, щоб позбутися? Взнати б, що це взагалі таке.

Я тут згенерувала для вас цю істоту, бо вона буде важливою для сюжету 😊 Який варіант вам більше до душі, 1 чи 2? ❤️ (дуже сподіваюся, що картинки не витягнуться)