13

По центру спалахує віртуальний шар:

– Ласкаво просимо, аллініанко, – звучить... не може бути!

Це майже втрачена мова Аллінеї, планети, яку давним давно стерли зі всесвіту. Мова моєї матері, майже забута – але вона миттєво згадується, розумію кожне слово, кожен надпис!

– Схема бази, – промовляє той самий голос, і переді мною спалахують схеми кількох приміщень.

Кімната відпочинку, душова, щось дуже схоже на капсули... для чого? Незнайома мені конструкція. І операційна!

Прірва. В душі підіймається сум’яття. Я так жадала прибрати свій дар, змінити зовнішність, змінити життя! Але тут і зараз раптом відкривається дивна таємниця, пов’язана з моєю рідною планетою.

Хто і навіщо облаштував тут цю базу? Хто нею користується?

А раптом це... пастка?!

Паніка проноситься тілом, і майже одразу її гасить хвиля спокою.

– Ти в безпеці, сестра, – шепоче голос, становлячись все більш жіночим, надто схожим на мамин. – Ми знаємо, що тобі було нелегко. Але тут ти в безпеці. Хочеш відправитися додому?

Додому. Це слово обливає крижаною водою. Куди це – додому? Аллінеї давно вже не існує. І так, я дико, неймовірно хочу додому.

До мого маленького, затишного дому з тією білою квіткою. Я так довго йшла до нього, я так малювала його собі в мріях!

І, може, мені варто було б повернутися сюди після операції. Та чи зможу я відкрити ці двері без свого «дару»? Вочевидь, саме на нього все тут налаштоване.

– Хто тримає це місце? – питаю, роблячи кілька кроків у бік операційної.

– Інформація прихована з метою безпеки, – м’яко відповідає голос.

– Які операції тут роблять? – питаю знову.

Двері операційної відкриваються. Там геть інше обладнання, якого я не бачила ніде в галактиці!

– Здебільшого по видаленню чіпа, – з готовністю відповідає невидимий співрозмовник.

Серйозно? Тобто якби я потрапила сюди раніше... мені не довелося б викупати себе у Корпорації? Я просто змогла би видалити той блокуючий чіп, і стати... вільною?!

І... можливо, мені не довелося б пересіктися з тим останнім клієнтом. Який займає надто багато місця в моїх думках, а останніми днями і в моєму житті!

Згадки про Алара Солкора змушують серце бігти швидше. Ні. Мені треба позбутися прокляття аллініанців. Практика показує, що навіть без чіпу нормального життя з ним не буде! Мисливці, Корпорація... ні, дідько, чому саме зараз мені трапилося те, що змушує сумніватися у правильності власного рішення!

– Як давно була остання операція? – питаю, розглядаючи незнайоме обладнання.

ШІ з готовністю каже дату – вісім років тому, машинально підраховую.

– Хто її робив? Кому? Де вони зараз? – продовжую, затамувавши подих.

– Вибачте, особиста інформація не розголошується, – ШІ непохитний.

В голові виникає нестерпне, божевільне питання, яке розриває свідомість на частини:

Як?! Як можна було створити таке масштабне, неймовірно дороге і повністю захищене місце просто під боком у самої верхівки Парадизу? Як багатії, що контролюють кожний квадратний сантиметр планети, не помітили цього бункера? Хто кришує цю базу? Хто має стільки влади, грошей і зухвалості?

– І... як я можу потрапити додому? – питаю обережно.

– Потрібно відправити сигнал... – починає ШІ, але я нервово його перебиваю:

– Ні! Ніяких сигналів! Чуєш?!

Можливо це все ж таки пастка. Можливо, її облаштував якийсь мисливець. Навіщо я тільки влізла сюди!

У цей момент на зап'ясті тихо і делікатно вібрує мій наручний сітьовик – попередження про необхідність повертатися, якщо не хочу запізнитися.

А я не хочу. Бо я надто довго йшла до мети. Я не хочу більше бути втравленою в неприємності, які отримала через власне походження!

Розвертаюся. Прірва, а раптом мене не випустить?!

Що скажете? Це таки пастка, чи ні? З нетерпінням чекаю на ваші припущення! ❤️