12-2

На верхівці металевої балки, просто над моєю головою, сидить воно.

Спершу думаю, що це поламаний дрон чи шматок технічного сміття. Але істота поволі ворушиться. Менша за звичайну кішку, видовжене, неймовірно гнучке тіло вкрите гладкими, матовими пластинами кольору полірованого срібла. У неї немає ані шерсті, ані зайвих деталей – лише досконала біо-механічна пластика. А за спиною тремтять тонкі, майже невагомі крильця, схожі на кристалічні пелюстки.

І найдивовижніше – її глибокі, перлинні очі дивляться просто на мене з розумним, майже людським зацікавленням.

– Хшш... – тихо видихаю, намагаючись не робити різких рухів.

Звірятко на мить примружується. І раптом із неймовірною швидкістю зривається з балки.

Срібляста тінь падає прямо на лоток термінала, де щойно з дзенькотом випав мій новенький анонімний жетон. Перш ніж я встигаю отямитися, істота спритно хапає його лапками і починає тікати.

– Ей! Ану стій! – виривається в мене обурений оклик.

Кидаюся вперед, простягаючи руку, щоб схопити нагле звірятко. У ту саму мілісекунду поверхня його тіла починає дивовижно заломлювати світло, зливаючись із кольором іржавої стіни. Воно розчиняється в просторі, не залишаючи жодного фізичного сліду. Тільки легкий райдужний відблиск на мить спалахує у темряві.

Мої пальці стискають лише порожнє повітря, хоча чуття вловлює легке коливання простору. Невидима істота тікає, але мені її так і не вдається побачити.

Розгублено опускаю руки. Що це було? Звідки воно тут?

Р-р-р! Цілий жетон поцупило, добре хоч я виводила невеличкими сумами. Поки випадають інші, вдивляюся навкруги, захищаючи лоток видачі, але дрібний злодій більше не з’являється.

Нарешті необхідна сума виведена, усі жетони і картки розпихані по кишенях. Озираюся, не надто розуміючи, що робити далі. Повертатися? Наче час поки маю. Пройтися, пошукати, чи є тут ще щось?

Роблю кілька кроків вглиб, підсвічуючи собі сітьовиком. Шахта губиться десь вдалечині, мабуть, йде глибоко під гору. Щось не дуже хочеться мені туди лізти. Може, мій дар зрезонував з тією пульсацією випадково, і нічого тут немає?

Роблю ще кілька кроків уперед, вже збираюся розвернутися, як в темряві привертає увагу якесь дивне блимання.

Наближаюся. Прірва! На старій, покритій кіптявою металевій панелі управління раптом починає ледь помітно, ритмічно пульсувати лінія. Блакитне світло пробивається крізь шари бруду.

Той самий ритм. Той самий патерн, що й на старому сайті в клініці. Просто на стіні проецирується такий самий графік!

У моєму попереку – рівно там, де зовсім недавно під шкірою пульсував корпоративний чіп – спалахує знайоме, гаряче печіння.

Мій дар! Прокидається, знову, але цього разу набагато сильніше, ніж у клініці Діжжака.

Хвиля тепла стрімко піднімається вгору хребтом, перехоплюючи дихання. Кілька секунд ловлю ротом повітря, фільтри починають працювати сильніше, очищуючи його для дихання.

Мимоволі притискаю руку до спини, дивлюся на бічну стіну шахти, туди, де колись знаходився технічний шлюз для персоналу.

Забувши про все на світі, мов зачарована, роблю кілька кроків до панелі. Що довше дивлюся на ці пульсуючі лінії, то сильніше пече в попереку, але на подив – цей біль не руйнує мене. Він заспокоює, він резонує з моєю кров'ю, наче голос із минулого, що шепоче: «Ти вдома. Ти не одна».

Торкаюся пальцями панелі.

Система не вимагає пароля. Ніби їй достатньо лише біо-резонансу мого дару.

Клац.

Важка, заблокована роками герметична плита вглибині скали повільно й безшумно відсувається вбік, відкриваючи прохід у темний, підсвічений м'яким блакитним світлом коридор.

Серце стукає у скронях набатним боєм. Повільно переступаю поріг. В невеличкому шлюзі спалахує світло, а коли стіна позаду закривається – попереду протаюють двері.

За ними немає похмурого бруду Остеона. Переді мною відкривається просторе, світле, майже стерильне приміщення, оформлене за високими технологічними стандартами, яких я геть не очікувала тут побачити.

Проходжу, розуміючи на якомусь глибокому рівні, що воно не створене для людей. Всі консолі адаптовані під специфічні біометричні хвилі, вони інші, не ті, до яких я звикла. І викликають відчуття чогось правильного, рідного. Мого.

«Можна зняти шолом, – виникає віртуальний надпис перед очима. – Повітря придатне для дихання».

Знімаю, з насолодою вдихнувши. Воно дійсно наповнене прохолодним, іонізованим киснем.

Схоже, це якась секретна база. Тут нікого немає – автоматика підтримує мінімальне життя систем, але все свідчить про те, що об'єкт використовувався вже давненько.

– Агов! – кличу в пустоту.