12

Ключ у наручному сітьовику м’яко вібрує, підтверджуючи синхронізацію зі старим аерокаром. Двері-крила безшумно піднімаються вгору.

Сідаю в потерте крісло. В кабіні пахне чистотою і трохи підсмаженою електронікою – класичний запах застарілої, але надійної техніки. Затемнюю вікна, щоб мене ніхто не побачив. Перевіряю панель приладів: автономний блок живлення заряджений повністю, на політ до Остеону й назад має вистачити.

– Ну що, старичку, не підведи, – тихо шепочу, викликаючи віртуальне вікно управління.

Система м’яко гуде, аерокар безшумно відривається від приймального балкона й плавно висить у повітрі, чекаючи на команду.

У районі курортів діють суворі правила: будь-яка різка зміна висоти чи прискорення одразу привертає увагу дронів-патрульних. Тому не поспішаю. Вирулюю у спеціальний повітряний коридор для цивільного транспорту, тримаючи стандартну швидкість.

Аерокар повільно повзе над сяючими курортами. Внизу миготять білосніжні вілли, прозорі басейни, пальмові алеї та блакитні лагуни. Все це здається чужим, штучним і нереальним, наче голографічна заставка.

А ще кілька днів тому в мене були такі сподівання! Наприкінці свого попереднього життя хоч трохи зануритися в цей багатий світ, хоч трохи відчути себе його хазяйкою. Маленька Кіті, мамине кошенятко, яка нарешті вирвалася з лап Корпорації. Але ніколи вже не буде такою, якою народилася.

Але ні, цей світ не для мене. Я ніколи не зможу тут розслабитися. Хоч би мисливець не вистежив.

Кожна хвилина, проведена в цьому коридорі, дається важко. М'язи напружені, як натягнута струна. У спині досі миготить фантомне відчуття загрози. Очі мимовільно сканують екрани заднього огляду та небо попереду.

Сподіваюся, Регата не поверне до Солкору, не перекриє мені шлях знову? А що, як мисливець, шалено схожий на Алара Солкора, зараз дивиться на мій непримітний аерокар крізь оптичний приціл?

Але довкола – лише тиша, легкий шелест повітряних потоків та дрімотна буденність курортного дня. Жодної тривоги. Жодної погоні.

Рідкі машини повертають в інші боки, розлітаються у різні сторони. Багатії розважаються чи перелітають на інші курорти, але жоден з них і думки не має зазирнути на протилежний материк.

Міські квартали повільно залишаються позаду. Повітряний коридор виводить аерокар далеко за кордони Солкора, і під крилами розгортається безкрайній, сліпучо-синій океан Парадизу. Берегова лінія швидко тане в сонячному мареві, поки не зникає зовсім.

Про всяк випадок сканую простір, але в радіусі досягнення приладів нікого. Тільки тепер я важко видихаю і скидаю напругу.

Задаю чіткі координати «Вулкану-7» і підіймаю швидкість на максимум.

Двигуни стишено рикають, гравітатори калібруються, трохи потрусивши мене, і аерокар ривком мчить уперед понад хвилями.

Безкрая вода з усіх боків майже одразу дезорієнтує, лише автоматика тримає курс, а по віртуальних екранах йдуть звіти. Навкруги так само нікого, і я, відкинувшись на кріслі, вирішую трохи перепочити.

Політ триває близько двох годин. Дві години абсолютної, дзвінкої самотності над безкрайньою водою.

Аж поки на горизонті лазурова гладінь океану не починає темнішати.

Спочатку це здається просто важкою штормовою хмарою, що залягла біля самої води. Але за кілька хвилин перед очима виростають суворі, величні обриси.

Остеон.

Мертві, гострі скелі, затягнуті рудими сірчаними туманами. Велетенські іржаві конструкції покинутих геотермальних веж, що стирчать із води, мов кістяки стародавніх монстрів. Жодних золотих пляжів, жодної прозорої води. Мертва, дика суша, куди багатії з Солкору не сунулися б і під страхом смерті.

Аерокар починає злегка вібрувати, потрапляючи у важкі повітряні потоки.

Міцніше стискаю підлокітники, уважно стежачи за картою руху. Десь там, серед цього багряного хаосу, на мене чекає «Вулкан-7».

За кілька хвилин машина м’яко сідає на широкий майданчик з якогось щільного матеріалу, що нависає над вирвою згаслого вулкана. Навколо – ні душі. Тільки важкі клуби сірчаного туману повільно перекочуються по чорних, гострих скелях Остеона, загладжуючи сліди мого прильоту. Похмуре, мертвотне місце.

«Вулкан-7». Згідно з картами, тут колись працював найбільший комплекс з видобутку геотермальної енергії та рідких мінералів, але вже багато років тому корпорації визнали його нерентабельним і кинули напризволяще.

Заглушую двигуни. У кабіні стає тихо, лише зрідка щось потріскує, охолоджуючись. Одразу за лінією посадкової платформи темніє роззявлений зів головної шахти – туди ведуть колись могутні, а тепер іржаві рейки транспортних ліфтів.

Навіщо я сюди прилетіла? Серце досі калатає відлунням того дивного, шаленого резонансу, який змусив мене полетіти через океан. Моя енергія відгукнулася на цифровий слід. Тут, серед цього мертвого металу, має бути відповідь.

Хочу відчинити двері, але бортовий ШІ попереджає:

– Будь ласка, надягніть шолом. Атмосфера насичена сірчистими парами.

Покопирсавшись у рюкзаку, дістаю ще одну кульку, прикладаю до комбіназона в районі шиї – і вона перетворюється на шолом, плотно зчіплюється з тканиною і покриває мою голову. Натягую про всяк випадок і захисні рукавички.

«Фільтри працюють», випливає віртуальний надпис перед очима, і одразу ж відкриваються двері аерокару.

Ще раз все перевіряю, підхоплюю рюкзак і впевненим рухом виходжу назовні. Комбінезон одразу вмикає внутрішню фільтрацію, а я обережно ступаю на холодну підлогу шахти.

Усередині панує суцільна темрява, розрізана лише слабким променем мого наручного сітьовика. Іржаві конструкції звисають зі склепінь, мов кістяки величезних доісторичних чудовиськ. І раптом – серед гулу вітру у вентиляційних трубах – я помічаю те, чого тут взагалі не мало б бути.

Ледь помітне, але стабільне світіння.

Підходжу ближче. У ніші між двома занепалими колонами вмонтовано громіздкий, закований у вандалостійку броню термінал. Корпус подряпаний, але екран мерехтить рівним, зеленим світлом. Автономний обмінний пункт.