11-2

Звіряюся з сітьовиком – аерокар ще виїжджає з якоїсь парковки, отже час поки що є. Над курортами ганяти заборонено.

Падаю таки на білосніжне ліжко, хоч трохи повалятися. Підключаюся до лікарняної мережі, відкриваючи перед собою віртуальний інтерфейс. Треба знайти місце, де немає сліпучого курортного лиску та тотального контролю.

Клініка має розширений доступ до медико-транспортних мереж Парадизу – саме те, що потрібно.

– Ну ж бо, покажи мені незашліфовані зони... – шепочу, прокручуючи пальцем тривимірну карту планети.

Пальці звично торкаються віртуального екрану, гортаючи сайти та каталоги товарів з Остеона – суворого континенту на протилежному боці планети. Там, серед закинутих геотермальних станцій та диких портових хабів, досі діють автономні термінали.

Швидко сканую очима сірі, нудні сторінки: якісь запчастини, списки брухту, карти технічних зон.

І раптом мій погляд чіпляється за звичайний рекламний банер на одному із доволі старих сайтів.

Нічого особливого. Просто голографічна схема коливання термальних полів, яка повільно й ритмічно пульсує в кутку екрана. Блакитні лінії стискаються, розширюються, знову стискаються... Звичайний фоновий малюнок.

Але я чомусь не можу відвести очей.

Дивлюся секунду. Дві. Три.

І раптом у попереку – прямо там, де колись під шкірою сидів чіп Вейна і звідки двічі виривалася та дика, неконтрольована сила, – спалахує дивне, ледь помітне тепло.

«Що за...» – мимовільно напружуюся, не розуміючи, що коїться.

Спроба відвернутися не працює. Погляд ніби прилипає до цього пульсуючого малюнка. Сині лінії на екрані рухаються в якомусь химерному, неможливому ритмі. Вони не просто миготять – вони ніби... дихають.

Тепло в попереку миттєво переростає в пекучий вогонь.

– А-ах... – виривається з моїх грудей тихий, затиснутий вигук.

Біль вибухає рвучко, дико. Мій власний дар, той самий, який я щойно знову сховала під штучною шкірою, раптом прокидається. Піднімається з глибини хребта гарячим, важким струмком, змушуючи все тіло дрібно тремтіти. Серце калатає об ребра, знівечену рану на шиї починає обпікати так, наче туди знову приклали розпечений метал.

Чому?! Що зі мною?!

Гарячково намагаюся заплющити очі, але мозок заворожено зчитує цей ритм. На диво, біль проходить, ніби дивний ритм підлаштовується під мій організм і не бажає завдати шкоди. Тілом проходить приємна хвиля, надто особлива, щоб бути випадковістю.

І саме в цю секунду мене накриває дике, приголомшливе усвідомлення.

Це не просто анімація. І не помилка програми.

Цей малюнок побудований за ритмом мого власного тіла. Так пульсує дар. Так відгукується кров.

Прилади цього не бачать. Для будь-якого сканера чи штучного інтелекту це просто безглузда картинка на дешевому сайті. Але моє тіло впізнало цей сигнал.

Цю сторінку створив той, хто володіє такою ж силою, як і я. Нащадок аллініанців. Прилади не вміють відтворювати наш дар, скільки б Корпорація не намагалася. Тільки приглушувати й блокувати.

А отже, ніхто, крім аллініанця, не зможе цього відчути.

Прірва! Хтось із мого знищеного, розвіяного по галактиці народу, якого залишилися сотні, якщо не десятки, не просто вижив, а облаштував схованку там, на дикому материку! У закинутому секторі з короткою назвою «Вулкан-7».

Тепер зрозуміло, звідки тут міг взятися мисливець!

З силою рвучко закриваю віртуальне вікно. Ритмічне світло гасне.

Печіння в спині повільно стихає, залишаючи по собі приємне тепло, лихоманковий дріж і шалений розгін думки в голові.

Як це можливо?! Парадиз захищений з усіх боків, орбітальна митниця непробивна! Як хтось із наших міг пробратися сюди й створити таємну базу прямо під носом у корпорацій?!

На зап'ясті тихо сигналізує сітьовик: аерокар Діжжака наближається.

Видихнувши, підіймаюся з ліжка. Кидаю погляд у дзеркало, підправляючи волосся. Комбінезон сам займає найзручніше положення, і я виходжу на балкон.

Поки що в мене немає відповідей. Але тепер я точно знаю, куди лечу.