11

Важко видихаю, спираючись на підголівник крісла.

– Ось так, – закінчує маніпуляції Діж. – Трохи підлатав. Має бути вже не боляче, та й непомітно, якщо не надто приглядатися.

Шкіра дійсно майже не свербить. Тільки зараз розумію, як цей фоновий біль вимотував мене. Аж сили просинаються. Разом із апетитом!

– До речі, ти хоч щось їла? – одразу ж помічає Діж.

І не чекаючи моєї відповіді відходить до невеликого харчового синтезатора в кутку. Повертається за хвилину з підносом: велика чашка гарячого, запашного напою та порція якихось морських делікатесів з невідомим мені гарніром.

– Їж, – наказує Діжжак м’яко, але беззаперечно. – У тебе виснаження та зневоднення. Ти наче всю ніч бігала замість сну.

Я зголодніла настільки, що перші кілька хвилин лише мовчки ковтаю гарячу їжу, відчуваючи, як тілом нарешті розливається бажане тепло.

Напруга трохи відпускає, але одне питання, яке пекло мене всю дорогу з океану, не дає спокою.

– Діжжаку... – перериваю тишу, поки він зайнятий своїми приладами. – Ти живеш у Солкорі більше року. Ти ж знаєш, хто тут всім заправляє?

Лікар на долю секунди завмирає, потім обертається до мене.

– Алар Солкор, – відповідає тихо. – Багато чув про нього, але жодного разу не бачив.

Угу, а от мені пощастило! Двічі. Якщо не тричі.

– Який він? – намагаюся надати своєму голосу звичайної цікавості, але серце зрадницьки прискорює ритм. – Що про нього кажуть? Це... міг бути його мисливець?

– Мисливець? – перепитує задумливо. – Не думаю. Навіщо йому це? На Парадизі надто розвинені мережі, сюди аллініанцям так легко не проникнути. Хіба що в дикі землі, але там своя ієрархія, туди багатії носи не сунуть.

Діжжак зітхає, розвертаючись до мене:

– Він багатий спадкоємець, Кіті. Розважається, літає по галактиці у справах заробляння ще більших грошей і постійно міняє фавориток. Чому ти питаєш про нього?

Опускаю повіки.

– Просто... я не розумію, хто на мене полює, – шепочу, перед очима знову виринає чорне забрало шолома. І той погляд через темний серпанок.

Діжжак кілька митей дивиться на мене, ніби прокручує щось в голові. Потім посміхається:

– Доїдай. І проведу тебе відпочити.

– Діжу... а ти можеш дати мені свій аерокар? – прошу обережно, не залишаючи на тарілці ні крихти.

– Звісно, – підіймає він брову. – Але навіщо?

– З’їжджу зняти кошти. За операцію. Ну і на Парадиз полюбуюся.

– Кіті, не треба... – починає він, але я качаю головою:

– Треба. Це твоя праця. Медикаменти. Ти ризикуєш. А я... збирала. Це мій квиток у майбутнє. Можливо, ми і не побачимося більше.

– Навіщо ти так кажеш? – хмуриться Діж. Слова гірчать на язику, але я все ж промовляю:

– Я планую повністю покінчити з попереднім життям. І... навряд чи ще колись сунуся на Парадиз. А ти... ну, ти ж теж мріяв одружитися, завести нормальну сім’ю. Тож...

– Іди сюди, – він відкриває обійми, і я подаюся до нього.

Вдихаю знайомий запах без парфумів – він ніколи їх не любив і не розумів. Діж притискає мене до себе, обережно гладить по волоссю:

– Все буде добре. Чуєш?

– То... даси мені машину? – шепочу.

– Звісно. Тобі яку: новеньку спортивну, похизуватися, чи стару, непримітну? Ще не встиг її продати.

– Стару, – бо я планую з’їздити в ті самі дикі землі. Та йому не кажу, щоб не хвилювався зайвого.

– Зараз викличу, – він наближається до столу, набирає щось на віртуальному пульті.

– Наступний пацієнт заходить до клініки, – тихо сповіщає ШІ-секретар.

– Почекай кілька хвилин в палаті відпочинку, – Діж перекидає ключ зі свого сітьовика на мій наручний. – Як підлетить, подасть сигнал. Там на балконі є приймальна платформа, аерокар підлетить до неї. Туди ж можеш повернутися увечері. Чекатиму!

Він цмокає мене у скроню, поспішаю вийти в невеличкі двері, що щойно відчинилися в іншій від загального входу стіні.

У палаті відпочинку так затишно, що на якісь миті мені хочеться просто залишитись тут. Виспатися на м’якому, зручному навіть на вигляд ліжку, забути до вечора про все на світі.

Але на жаль ні. В мене надто багато справ. Мені ще Парадиз покидати, бажано так, щоб ні Солкор, ні мисливець не засікли. Тож потрібні гроші, анонімні жетони або картки, новий сітьовик, а як повезе – може, й документи вдасться роздобути додаткові. І краще розжитися цим усім зараз, а не вночі після операції.