10-2

Ступаю в чисте, залите м’яким теплим світлом приміщення. Тут пахне чимось затишним – свіжозавареними травами, дорогою оптикою та сухим теплом.

Із глибини кабінету, відкидаючи прозорий захисний екран, вирушає невисокий чоловік у зеленому медичному комбінезоні.

Діж завжди був щуплим, непримітним, за що його часто гнобили. Але ж вивчився, добився всього. Зумів.

Темно-каштанове волосся коротко підстрижене, а на носі сидять тонесенькі тонкі оптичні окуляри-сканери, які він рвучко знімає, забачивши мене.

– Кіті! – його голос здригається, втрачаючи строгий професійний тон. – Ну нарешті, я вже не знав, що й думати.

– Діж... – видихаю. Боже, невже дісталася? Все вдалося?!

Наступної секунди він долає відстань між нами у два кроки й міцно, з відчайдушною силою згортає мене в обійми. Притискаюся лобом до його плеча, не надто міцного – але воно так часто виручало мене там, у зоредраній корпорації.

Дихаю, відчуваючи, як зникає та крижана самотність, що стискала мене останні доби.

– Ти тут... Дідько, Кіті, ти вирвалася, – він відсторонюється, тримаючи мене за плечі, погляд зупиняється на моєму обличчі. Посмішка миттєво згасає. – Так, заходь. Швидше.

Він заводить мене у внутрішній кабінет, зачиняє важкі шумоізоляційні двері й одразу підводить до м’якого медичного крісла.

– То... – промовляє, помахом руки збільшуючи освітлення, – ти не передумала?

Зчепивши зуби, машу головою:

– Ні. Я хочу позбутися цього прокляття. Я хочу бути нормальною. Жити... просто жити. Ти обіцяв. Обіцяв, що коли ми обоє вирвемось, ти зробиш це. Позбавиш мене... – закушую губу, голос зривається.

Це було непросте рішення. Ні, в дитинстві я щиро хотіла позбутися своєї сили, зовнішності, сховатися там, де ніхто мене не знайде. Краще – на теплих маминих руках, яка знову називатиме мене кошенятком. І захищатиме.

Та тільки маму вбили, в той день, коли вистежили в нашому домі. Коли рідний батько продав мене Корпорації. За ці кляті здібності!

Подорослішавши, навчившись ними керувати, я зрозуміла, яка сила мені підконтрольна. Я могла б влаштуватися... та де завгодно, хоч би охмурити цього Солкора і стати співвланицею прибуткового сектору Парадизу.

Згадки про Алара змушують щось всередині чи то здригнутися, чи то тьохнути. Рішуче струснувши волоссям, відкидаюся на спинку крісла.

Ні, за цією силою йде охота. Ті ж мисливці хоча б. Та й Корпорація може будь-якої миті передумати. Розраховувати на їхнє слово не доводиться.

– Операція, – рішуче промовляю.

– Добре. Зараз все оглянемо, зроблю необхідні аналізи, потім прорахую план операції і...

– Ти ж зробиш її одразу? – з надією підіймаю на нього очі.

– Спочатку все перевірю, – Діж непорушний у своїх правилах.

Він наближається, безшумно підносить сканер, обережно відгинає комір мого комбезу і тисне на сенсор аналізатора. І коли бачить розплавлені пластівці штучної шкіри на шиї та багряну, знівечену тканину під нею, його обличчя темніє.

– Матір усіх наднових... Хто тебе так? – глухо питає Діжжак, обережно промиваючи краї рани охолоджувальним розпилювачем. – Це не просто відторгнення реактиву. Воно вступило в резонанс із чимось потужним. Твій дар посилився?

– Не знаю, що це, – тихо зізнаюся, примружуючись від приємного прохолодного дотику його інструментів. – Але поруч був мисливець. У важкій броні. Моя шкіра просто вибухнула від його захисного поля чи... чи чогось іншого.

Діжжак зупиняється. Його пальці на секунду завмирають над сканером.

– Мисливець? У Солкорі?

– На Регаті, – виправляю.

Друг хмуриться, ніби не може зрозуміти, що коїться. Та я і сама не можу! Потім повертається до маніпуляцій.

– Діжу... дуже прошу тебе, зроби це якнайшвидше. Зніми це обличчя, перекрої риси, дай мені нові біо-маркери. Прибери цю кляту силу. Я не можу такою залишатися.

– Кіті, заспокойся, – він кладе свою теплу, суху долоню мені на плече. – Я зроблю все. Підготую матрицю для нового обличчя, можу навіть з новими документами допомогти. Дехто дещо мені винен.

– Це було б чудово! Бо Каталея Ханн скомпрометувала себе, навіть не встигнувши дістатися Парадизу!

– Але зараз рана надто згарячена. Мені потрібні кілька годин, щоб все підготувати, і твоя шкіра трохи загоїться. До того ж, у мене ще є пацієнти. Краще зробимо все ввечері, коли клініка вже зачинена.

– Увечері? – з надією дивлюся на нього.

– Увечері, приходь до шостої, – твердо каже лікар. – Або до того часу можеш побути у моїй закритій палаті відпочинку. Тут абсолютний глушник усіх сигналів, жоден дрон тебе не засіче.

Любі, якщо історія вам відгукується, подайте хоч якийсь знак! ❤️ Писати фантастику на Букнеті – це ще той виклик. Мені дуже хочеться довести цю книгу до кінця, але показників наразі замало. Тому мені критично важливе ваше залучення (зірочки, коментарі, додавання в бібліотеку), щоб розуміти, чи є сенс іти до фіналу, чи краще поставити її на паузу й повернутися до фентезі 😞