10

– Автоматика готелю «Нібус» працює в штатному режимі, – м’яко, заспокійливо джеркоче робот. – Фіксується планове перекалібрування міських інспекційних датчиків сектора. Конфіденційність вашого бронювання захищена на сто відсотків.

Сто відсотків. Роботизований алгоритм вірить інструкціям. Можете вважати мене параноїком, але такі «перекалібрування» надто схожі на пошук цифрового або біометричного сліду. Можливо, хтось прочісує квартал за кварталом.

Вилазити через вікна чи пожежні драбини в такому місці – це одразу гарантовано привернути увагу вуличних дронів-спостерігачів. Автоматика реагує на аномальну поведінку швидше, ніж на розшукуване обличчя.

Тож треба діяти максимально буденно.

– Добре, – відповідаю розслаблено, поки йду вмитися.

Секунду  розмірковую, що вдягнути, але брати той одяг, в якому Солкор мене вже бачив, не ризикую. Тож дістаю одежну капсулу, яка розтікається світлим захисним комбінезоном по тілу. Не надто слушний для курорту одяг, але звичний і зручний.

Шкодуючи за втопленим в морі худі з капюшоном, як можу косметикою маскую обличчя.

Спускаюся до холу без проблем, підходжу до стійки реєстрації, що перемигується рідкими кольоровими спалахами.

– Підкажіть найближчий заклад, де можна поснідати й випити справжньої кави? – невимушено питаю в темного, вимкненого корпусу робота-адміністратора.

– За п’ятдесят метрів ліворуч розташоване кафе «Рідна Земля», – миттєво оживає той. – Бажаєте забронювати столик?

– Ні, дякую. Прогуляюся.

Напружено йду до виходу, але ніщо мене не зупиняє. Прозорі двері безшумно розкриваються і так само безшумно з’їжджаються за мною.

От і добре. Я бронювала на кілька днів. Але, мабуть, сюди вже не повернусь. А якщо повезе і Діж одразу ж зробить операцію...

Ех, боюся загадувати.

Зовні вже жарко, сонце сяє, до речі, гравітація тут дещо менша звичної. Зараз би відпочивати, поплавати в морі... Втім, вночі вже наплавалась, з мене досить.

Місця на пляжах вже зайняті, високо над головою пролітають поодинокі аерокари, а широкі вулиці ідеально вичищені.

Йду геть не в той бік, який вказав адміністратор. За два квартали, переконавшись, що за мною ніхто не стежить, звертаю у вузький провулок, минаю сяючі вітрини коштовних бутиків й звіряюся з картою. До давнього друга дійду пішки.

Клініка, в якій працює Діжжак, ховається за непоказним, дзеркальним фасадом кількаповерхової будівлі. Яскраві голограми обіцяють повний набір послуг, починаючи від ідеального тіла і закінчуючи додатковим рядом зубів.

Проходжу у просторий хол, де по центру, серед островка з рослинами, майорить голограма-вказівник. «Приймальне відділення», «Зал медкабін», «Приватні прийоми».

Медкабіни – це добре, але не зовсім для мене. Вони розроблені землянами і для землян. Програму, звісно, можна переписати і підлаштувати, але у аллініанців є свої нюанси.

Йду по вказівнику приватних прийомів, знаходжу кабінет Діжа.

Двері з легким шипінням розсуваються – на мене чекають.