9

– Прірва... прірва! – лаюся через зчеплені зуби.

Варіантів немає. Якщо я лишуся тут, маячок приверне увагу портової охорони. В кращому випадку. В гіршому – мого мисливця.

Викидаю худі з термо-композиту і штани, взуття запихую у рюкзак, залишаючись в білизні. Міцніше затягую лямки на спині й сповзаю у темну, прохолодну воду.

Нічний океан під берегами Солкору стискає груди залізним обручем. Солона вода миттєво потрапляє на відкриту шкіру, і навіть анестетик Кімка не рятує від нового спалаху лютого болю. Здається, ніби шию обернули колючим дротом під напругою.

Пливу майже наосліп. Одна надія, що хижаків тут не має бути – Парадиз давно вичищений і приведений до найкомфортнішого відпочинку потомків землян.

Кожен гребок віддається важкою луною у скронях, легені горять від нестачі кисню. Бачу лише далекі, високі силуети хмарочосів Солкору, що пробивають передсвітанковий туман. Вони стоять як велетенські, темні моноліти, байдужі до моєї боротьби.

Коли мої ноги нарешті торкаються піщаного дна, я вже майже не відчуваю власного тіла. Ледь виповзаю на сушу, як напівживе морське створіння.

Падаю у ще теплий пісок, ридма ковтаючи вологе повітря. Вода струмками стікає з мого одягу та волосся. Тіло б'є дика лихоманка – чи то від холоду океану, чи то від токсинів штучної шкіри, що продовжують отруювати кров.

Але треба йти. Горизонт на сході вже починає бліднути, забарвлюючись у холодний, попелясто-рожевий колір. Скоро місто прокинеться, і людина в піску з палаючим, спотвореним обличчям стане легшою здобиччю, ніж сигнальна ракета.

В мене ще є комплект одягу у вакуумному кейсі Мікаеля, і остання одежна кулька, але вдягнуся, якщо інакше ніяк. А поки на вулицях є де проковзнути непоміченою, подалі від яскравих нічних ресторанів та клубів, пробиратимусь так.

Насилу зводжуся на тремтячі ноги й плетуся вглиб прибережного кварталу. Доводиться активувати сітьовик, щоб звіритися з картою. Вже недалеко, мені в столицю Солкору, а вона теж на узбережжі.

Беру невеличке одномісне аеро-таксі, пожертвувавши останнім анонімним жетоном. І хвилин за сорок опиняюся нарешті на місці. Клонить в сон, але я постійно озираюся – втім, тут пливе неспішне курортне життя і до маленького аерокару нікому немає діла.

Моєю метою є невеликий автоматизований готель «Нібус» – один із сотень невеличких, недорогих і створених скоріше для персоналу або шукачів роботи, ніж для багатих клієнтів. Звичайне житло економ-класу, по мірках Парадизу звісно: світло-сірий комплекс лекальних форм з великими дзеркальними вікнами, інтегрований між двома транспортними естакадами.

Головне в ньому – повна відсутність живого персоналу. Тільки автоматика, датчики та приховані сервоприводи.

Наближаючись до скляних дверей холу, на мить завмираю, ховаюсь у тіні рекламного голографічного щита. Серце стискається від панічного страху: А що, як вони вже там? Що, як мисливець або поліція чекають усередині?

Але шукати щось інше в мене немає ані сил, ані часу. Сонце от-от зійде.

На щастя, я бронювала цей номер не на Каталею Ханн. Активувала вже давненько припасеній на однієї з місій одноразовий цифровий сертифікат. Так, я готувалася до свободи. Надто давно мріяла залишити своє минуле далеко в минулому. І просто жити.

В домику з рослиною, угу.

Я ж продумала кожну деталь, все мало пройти гладко! Якого зоредраного дідька воно пішло не по плану?! Все через того клятого мерця. Яким чином він зумів вижити після смерті і ще й розщеплення в утилізаторі?!

Але ні, я не буду цього з’ясовувати. Мені добратися до Діжжака. І зробити ту кляту операцію. І зникнути назавжди – ніякої Каталеї, жодного з попередніх імен.

Доводиться знову запустити наручний сітьовик, бо підтвердження бронювання саме в ньому. Активую анонімний режим. Тремтячою рукою прикладаю до темного скла зчитувача на вхідних дверях.

Короткий, м'який зумер. Світова смужка спалахує зеленим. Скляні панелі безшумно розсуваються в боки, випускаючи назовні сухе, тепле повітря з легким запахом озону та дешевого синтетичного освіжувача.

Ледь не ввалююсь всередину, і лише коли двері зачиняються позаду, нарешті видихаю. Приємний чоловічій голос видає стандартні вітання і питання, але в мене немає сил навіть відмовитися.

Хол «Нібуса» оформлений у мінімалістичному, кібернетичному стилі: гладкі білі панелі, м'яке підлогове підсвічування, закруглена автоматична стійка рецепції. На стіні тьмяно мерехтить голографічний циферблат: 04:42 ранку.

У вигнутому коридорі спалахують світильники, запрошуючи і показуючи шлях.

– Ваш номер на четвертому ярусі. Ліфт праворуч. Бажаємо приємного відпочинку.– супроводжує голос з м’якими інтонаціями.

Важко зітхаю, нарешті спершись спиною на теплу стіну ліфта. Я планувала прибути сюди тихо, заселитися зі свіжою головою, подивитися знаменитий курорт до операції, вдихнути трохи повітря найбільших багатіїв галактики, до яких ніколи не належатиму. І з чистою, ясною головою прийти до Діжжака.

Він не знав, що це я записана до нього, і хоча в мене стоїть позначка щодо операції, але я розуміла, що можливо доведеться день-другий зачекати. Повдавати з себе зацікавлену туристку.

Але тепер точно треба зробити все й одразу. Бо якогось дідька замість легкої подорожі я пробилася крізь погоню, ледь не згоріла від власного дару, тонула в океані й зараз схожа на привида, який дивом втік із пекла.

Номер виявляється крихітним, але функціональним капсульним простором: вузьке ліжко з білосніжною синтетичною білизною, вбудована у стіну панель клімат-контролю та компактний санвузол за матовим склом. А ще – невеличкий сухпайок, привітання від готелю.

Зковтнувши голодну слину, перше, що роблю – йду в душову кабіну.

Здираю з себе мокру, просочену сіллю та брудом білизну. Натискаю на сенсор, і згори падають гарячі, дрібнодисперсні струмені води. Вона змиває океанську сіль, але коли струмінь торкається моєї шиї, я ледь не кричу від болю.