8-2

І в цій короткій, вимушеній тиші мене накриває інша хвиля. Набагато небезпечніша за біль.

Його дотик.

Фантомне відчуття гарячої, сухої долоні без рукавиці на моїй палаючій шиї досі випікає шкіру. Ті кілька секунд, коли він тримав мене, притиснувши до бортика яхти. Важке, неквапливе дихання біля моєї потилиці.

Але найбільше лютила власна реакція мого тіла. Воно, треноване й загартоване роками боротьби, замість того щоб завдати смертельного удару у відповідь, раптом зрадницьки завмерло, наче впізнало в мисливці когось, кому не здатне чинити опір.

І схожість. Ця шалена схожість, здається, переслідуватиме мене до кінця життя! Це неможливо. Марення отруєного мозку. Він не міг опинитися тут. Не в цій броні. Не серед відпочивальників.

– Ні... Ні, це маячня, – гарячково шепочу сама собі, заплющуючи очі так міцно, що під повіками спалахують білі іскри. – Це просто отруєння. Реактив Кімка вдарив у мозок. Це він сповільнив реакції тіла. Все інше тобі здалося. Ти шукаєш фантоми там, де їх немає і бути не може!

Алар Солкор – спадкоємець шаленого спадку, величезної частки Парадизу. Він володар цих вод, цих висоток, цього розкішного, ситого світу. Навіщо йому особисто одягати важку, немарковану броню й полювати на брудну, хімічно знівечену втікачку на чужій території, налякавши багатих гостей зупинкою Регати?

Елітні мисливці – найманці. Вони мають краще спорядження, глушники емпатії та високий рівень підготовки. Це просто був один із них.

Тоді чому його голос... той глухий вигук «Астерг...», що вирвався крізь отвір модулятора, відгукується в моїх грудях диким, болісним трепетом?

– Досить, – відрізаю вголос, витираючи долонею липкий піт із чола. – Зберися, Кіті. Якщо ти зараз віддасися галюцинаціям, він знайде тебе першим. Ким би не був.

Він знає, що я отруєна. Він бачив розпад штучної шкіри. Він не став стрибати за мною в океан не тому, що злякався Баннара, а тому, що він – розважливий хижак. Він не буде наражатися на небезпеку. Він думає, що я довго не протягну і він ще встигне мене підібрати – зморену, виснажену, понівечену.

Трясу головою, проганяючи марева, і знову стискаю важіль руху. Я не подарую йому такого задоволення. Будь він хоч ожилий мрець, хоч володар всесвіту, хоч простий мисливець, якому за мене банально заплатили.

Гравіцикл тихо, на мінімальній потужності, виринає з-під черева яхти й бере курс геть від сяючого хаосу Регати – убік Солкора, якого ще навіть не видно.

Подорож перетворюється на виснажливе пекло. Тут і на аерокарі було б не швидко, не менше години. Гравіцикл повільніший, незручніший. Та ще й заряд меншає з неприємною швидкістю.

Принаймні, ніхто за мною не женеться. Спочатку обертаюсь раз у раз, чекаю якщо не поліцію, то мого ворога у темній броні. Потім трохи заспокоююсь: регата залишається далеко позаду, знову спалахують вітрила і зникають з поля зору.

Злітаю трохи вище, щоб мати більший огляд. Вимикаю будь-які вогні і під прикриттям ночі мчу вперед, розсікаючи вітер. За дві-три години вдалині нарешті ледь помітно проявляються далекі, яскраві контури берегової лінії Солкора.

Заряд батареї, який і так був не повним, а після втечі та силового захоплення мисливця ще більше розрядився, тане на очах. Індикатор на панелі керування загрозливо блимає червоним, цифри падають: 5%... 3%... 1%...

До причалів Солкору лишається ще добротних пів кілометра, коли двигун видає сухий, жалібний тріск і остаточно гасне. Гравітаційні подушки відключаються з важким шипінням, і гравіцикл осідає просто на воду.

– Рекомендуємо провести підзарядку, – ще й знущається з мене, гад!

Любі, ваша підтримка дуже важлива, особливо на початку викладок! Якщо книга вам відгукується - не шкодуйте вподобайку і поділіться враженням!