8

Більше за все на світі мені хочеться отримати укол, позбутися цієї пекучої шкірі. Але крізь пелену болю розумію, що це буде кінець. У мене є один-єдиний шанс.

Долаючи пекучу темряву, що застилає зір, збираю останні крихти свідомості. Не думати про біль. Не думати про дихання.

Поки він вихоплює ін’єктор і вводить в ньому дані, я роблю ривок, навалююсь на гравіцикл, наосліп запускаю його і зіштовхую вниз.

А потім перекидаюся слідом. Просто випадаю спиною назад.

Піді мною бурлить чорна, ревуча прірва нічного океану. Зверху бачу швидкий рух мисливця з ін’єктором в руках, чую набагато більш розлючену тираду.

У цю ж секунду над набережною, перебиваючи шум Регати, розтинають повітря важкі, дикі сирени патрульних катерів Баннара. Автоматика сектора зреагувала на незаплановану гонитву неідентифікованих об’єктів.

Вітер підхоплює моє тіло. Гравітація несе вниз, але гравіцикл, підкоряючись программі збереження пасажира, підлаштовується. Опиняється піді мною.

А там, високо в світі сліпучих вітрил, на мене дивиться застигла постать у темній броні з ін'єктором у руках. Я відчуваю цей погляд навіть крізь шолом. Відчуваю його вагання, бажання стрибнути за мною.

Але патрульні промені вже прочісують все поряд. Мисливець не може попастися копам.

І він відступає кудись у тіні.

Та його останній погляд крізь чорне забрало шолома – темний, палаючий, сповнений хижацького, важкого зацікавлення – продовжує пропікати мене наскрізь.

Насилу перевернувшись, я опиняюсь на гравіциклі майже над самою водою. Приборкую всі свої здібності, аби штучна шкіра стихла, але моя власна шкіра продовжує нещадно випікати. Дідько з нею, все одно Діжжак мені зовнішність поміняє.

Дістатися б до нього скоріше. Пекельна ніч.

Гучна Регата позаду рвучко затихає, перетворюючись на згасаючий, зловісний шлейф. Схоже, спрацювали протоколи надзвичайного стану, змусивши яскраве дійство зупинитися.

Велетенські світлодіодні вітрила гігантських яхт миттєво гаснуть, занурюючи фешенебельний курорт у тривожні, багряно-криваві сутінки. Басовитий, важенний гул іонних двигунів вщухає – гігантські судна примусово завмирають на місці, немов скляні привиди. Повітря розтинають жорсткі леза прожекторів – поліцейські катери прочісують яруси та коридори Регати.

Вони шукають сміливців на високих швидкостях. Вони не шукають тінь, яка ледь ковзає над самою водою.

Стискаю кермо гравіцикла занімілими, слизькими від поту пальцями, ховаючись під масивними, темними днищами зупинених яхт. Море піді мною, збурене, темне, відблискує залишками розсіяних віддзеркалень. Кожен сплеск хвилі, який зачіпає корпус апарата, віддається в моєму тілі лихоманковим дрожем.

Біль на шиї вже не просто палає. Він живе власним життям. Штучна шкіра Кімка розпадається під дією отруєного резонансу, перетворюючись на гарячу, липку масу, яка в'їдається в мої живі тканини. Мій власний дар, який я так необачно намагалася випустити, повернувся нищівним ударом у спину. Горло стискає важкий, задушливий спазм. В очах знову збираються пекучі сльози, змушуючи світ навколо розмиватися у суцільні кольорові плями.

– Ні... Ні, тільки не непритомніти... – шепочу через силу, голос нагадує тріск сухої пластмаси.

Затискаю гравіцикл стегнами й наосліп, тремтячи всім тілом, лізу однією рукою в бічну кишеню рюкзака. Пальці гарячково намацують гладенький, прохолодний пластиковий футляр.

Кімк. Дякувати аду, він перестрахувався. Коли накладав цей біо-реагент, то дав мені кілька маленьких ампул-капсул. Назвавши їх звичайною протиопіковою маззю, яка не викликатиме підозр при скануванні.

«Якщо почнеться відторгнення – розчави і змасти. Складних ліків дати не можу, системи контролю одразу засічуть рецептурний маркер. Але це приборкає нервові закінчення. На якийсь час».

Вихоплюю капсулу. Вона щільна, з прозорою, густою, бірюзовою рідиною всередині. Не маючи сил розкривати її нігтями, просто затискаю ампулу між зубами й з силою стискаю щелепи.

Верхній шар із тріском лопається. В роті з’являється дико гіркий, ментолово-металевий присмак, але я не зважаю. Випльовую уламки в долоню, розтираю густу, крижану речовину між пальцями й наосліп притискаю її прямо до розпеченої, знівеченої шкіри – шия, підборіддя, трохи щоки, ключиці.

– А-а-а-гх!.. – виривається з грудей глухе, затиснуте сичання.

Спочатку здається, ніби я приклала до відкритої рани шматок розжареного заліза. Але вже за секунду по тілу розливається рятівний, пекучий мороз. Концентрований анестетик усмоктується в розплавлений біо-шар, заморожуючи нервові вузли. Біль не зникає – він просто трансформується. З роздираючого вогню перетворюється на важкий, тупий, білий шум, що гуде десь на периферії свідомості.

Дихати стає трохи легше. Зір поступово повертає чіткість.

Спираюся лобом на холодне кермо гравіцикла, намагаючись опанувати шалене серцебиття. Навколо лише темна вода, віддалений гул сирен та глухий сплеск хвиль об титанові борти суден.

Оглядаюся, до дрижаків боючись побачити темну, заковану в броню мисливця, постать.